Розділ 21

Ранок наставав повільно, приносячи з собою головний біль у скронях і сухість у роті. Тіло здавалося важким, приємним, як після довгої ночі без сну. Ксав'єр не розплющував очі — просто лежав, дозволяючи свідомості зібратися.

«Чорт... перебрали», — подумав він ліниво.

Десь поруч було тихо. Надто тихо.

Він потягнувся рукою убік, намацуючи тепло. Простирадло було прохолодним. Порожнім.

Щось постійно пищало десь праворуч.

Звук дратував, але він все одно не поспішав розплющувати очі.

Він лежав, прислухаючись до тиші довкола і не міг зрозуміти, чому за стіною не було нікого чути. Ні хрипів колонок, ні чужих бурмотінь, ні дзвону посуду на кухні.

Він розплющив очі і злегка скривився — світло пробивалося крізь повіки, різало сильніше, ніж мало звичайнии ранком.

Стеля була білою. Занадто білою. Рівною.

Він моргнув.

Не та стеля.

Він спробував повернути голову — рух був важкий. У ніс ударив знайомий запах – стерильність. Антисептик. Чистота, від якої першить у горлі.
Серце вдарило трохи швидше.

Усвідомлення приходило повільно, але впевнено.

Це була не кімната у старій двокімнатній квартирі на одинадцятому поверсі.

Не ліжко, на якому вони з Алісою засинали.

Він повільно вдихнув.

Не було запаху дощу.

Не було ванілі з апельсином.

Не було диму.

Тільки безглуздий запах антисептика та хлорки.

Дурний пікаючий звук монітора.

Це була безглузда біла лікарняна палата.

І вона була досить реальна.

Він не ворушився.

Дивився в білу стелю, ніби якщо дивитися досить довго, вона знову стане сірою, з тріщиною в кутку, з плямою від старої протікання.

«Ні. Це просто ранок. Просто…»

Він заплющив очі.

Спробував повернути шум дощу. Музику. Сміх. Її подих поруч.

Тиша.

Тільки рівний, ненависний писк.

Він розплющив очі різко, ніби зловив себе на обмані.

— Ні, — видихнув він хрипко.

Голос прозвучав як чужий.

Він смикнув рукою — трубка натяглася, шкіра неприємно потяглася під пластиром. Серце забилося швидше, монітор запищав частіше.

— Ні… — голосніше.

Він спробував сісти. Голова одразу вибухнула болем, перед очима попливло. Тіло виявилося слабшим, ніж він очікував. Руки тремтіли.

Це неправильно.

Це не може бути так.

Він стиснув зуби і знову спробував підвестися. Простирадло сплуталося в ногах, крапельниця смикнулася, штатив брязнув об підлогу. 

— Алісо, — видихнув він, майже пошепки.

Ім'я повисло у стерильному повітрі.

Ніхто не відповів.

Він різко зірвав датчик із пальця. Писк на секунду став пронизливим. Серце билося так, ніби намагалося вирватися з грудей.

— Алісо! — Вже голосніше.

Голос зірвався.

Він задихався не від болю, а від усвідомлення. Повітря здавалося густим, важким. Легені не слухалися.

Він спробував підвестися, але голова запаморочилася вже сильніше.

У палату забігла медсестра, а за нею лікар.

Ідеально білий халат, акуратна зачіска, стетоскоп навколо шиї.

— Вам не варто зараз вставати. — Голос медсестри долинув до Ксав'єра ніби крізь товщу води і здався йому несправжнім. Ніби записаний на диктофон, а потім відтворений.

Медсестра м'яко спробувала вкласти Ксав'єра на місце, але він грубо відштовхнув її руки, і інстинктивно відсунувся від них до протилежного краюліжка.

— Чому я тут? — Це питання було поставлене не тим людям і медсестра з лікарем лише переглянулися між собою.

— Я думаю варто покликати Емму та Едварда. — спокійно промовив лікар і вийшов із палати.
Медсестра залишилася.

— Тобі треба заспокоїтися, ми не завдамо тобі шкоди. — промовила дівчина. Вона зробила крок уперед, повільно, з відкритими долонями перед собою, намагаючись знову підійти до нього, але хлопець лише сильніше втиснувся у стіну.

—Не підходь, — промовив він тихо, але в голосі чулася явна загроза. — Повір, так буде краще.

Десь усередині мозок вже підкинув усвідомлення того, що відбувається, але Ксав'єр уперто відмовлявся приймати реальність.

Доки в палату не вбігли перелякані Едвард, Емма та Мортіс.

Тоді заперечувати стало неможливо.

Він повернувся до того світу, з якого так відчайдушно намагався втекти.

— Що відбувається? — різко запитав Едвард, дивлячись на Ксав'єра, що забився біля ліжка.