Розділ 20

Ксав'єр не поспішав розплющувати очі. У ніс бив різкий запах дешевого антисептика, десь поруч дратівливо пищали апарати. Він не був готовий побачити Едварда та Емму. Поки очі заплющені, можна було ще трохи побути в ілюзії. Та не стикатися з можливою, жахливо реальною правдою.

Збоку хтось говорив. Голос — жіночий, незнайомий. Тихий, майже шепіт, ніби людина розмовляла сама з собою. Відповіді не було чути.

У якийсь момент він таки змусив себе розплющити очі.

Лікарняна палата. Тьмяне світло ламп різануло по очах, і він примружився, але не закрив їх знову.

Перед ним стояла дівчина в медичному костюмі — акуратно поправляла ковдру на іншій дівчині, яка спала, уткнувшись головою в схрещені руки біля його ніг.

Ксав'єр повільно сфокусував погляд.

Біла футболка. Тонкі руки. Русе волосся, що розсипалося по спині. І акуратні блакитні пасма, які вона так старанно підфарбовувала.

Аліса.

То була вона. Його Аліса.

Він завмер, ніби боявся моргнути і втратити її знову. У горлі став ком. Він дивився на стелю, намагаючись утримати вологу, але сльози вже скотилися по щоці вузькою гарячою доріжкою. Він поспішно закрив обличчя долонею, ніби намагався сховати свою слабкість, і схлипнув, стискаючи щелепу до болю.

Аліса поряд заворушилася.

— Ксав'єр? — Вона різко підвелася, подалася до нього, намагаючись подивитися в обличчя, але він все ще не міг дати собі раду.

Нарешті він опустив руку і глянув на неї — зовсім близько, розгублену, сонну. Наступної секунди він різко рвонувся вперед, згортаючи її в обійми. Щось смикнуло в лівій руці, утримуючи його на місці — катетер чи дріт, — але він не звернув уваги. Ксав'єр притискав її так, ніби боявся, що вона зникне. Голова гула, скроні пульсували, але це здавалося неважливим.

— Ну-ну, Ксав'єре… — промовила вона, явно спантеличена, але вже м'якше, і поплескала його по спині. — Три дні в комі — і вже навчився плакати? Так скучив?

По голосу чути було, що вона посміхається.

Ксав'єр здригнувся і відсторонився, здивовано дивлячись на Алісу.

— Три дні?

— Ну, так. — Вона кивнула на настінний годинник. — За три години пішла б четверта доба. Знаєш, Ксав'єре, я готова заради тебе на багато чого… але не змушуй мене більше ночувати біля твого лікарняного ліжка. 

Вона демонстративно розім'яла шию, скривившись, але не відсунулась. Він все ще тримав її за талію, дивлячись знизу вгору, ніби боявся остаточно відпустити.

— Їй-богу, це дуже незручно, — хмикнула вона.

Він тихо засміявся.

— Я подумаю над цим.

— Ти вже постарайся.

Ксав'єр хотів сказати ще щось, але двері палати відчинилися.

Увійшов лікар — звичайний медичний халат поверх футболки, джинси, під очима темні кола, легка неголеність. Вигляд у нього був такий, ніби він не спав не менше за ті ж три доби.

— Ну як тут наш пацієнт? — Голос низький, хрипкуватий.

— Чудово, додому хоче, — випередив Алісу Ксав'єр із відповіддю.

— Бач, який швидкий, — усміхнувся лікар. — До завтра поспостерігаємо за станом а там подумаємо.

— Завтра? Не рано? — тихо спитала Аліса.

Лікар багатозначно пожав плечима, але нічого не відповів. Ксав'єр і так розумів, чому — всі розуміли. Місць не було. Половина лікарень у їхньому районі закрита, решта переповнена. Тут діяв простий принцип: «Можеш йти — йди».

Збоку пролунав надсадний кашель. Тільки зараз Ксав'єр помітив, що за спиною Аліси висить колись біла ширма, що вицвіла і місцями потемніла. За нею, зважаючи на звуки, лежали ще пацієнти.

Лікар тихо попрощався і попрямував далі палатою. До Ксав'єра долинуло хрипке:

— О, містере Деміяне, ви теж прокинулися? Як самопочуття?

І знову кашель — важкий, надсадний.

Медсестра теж пішла, залишивши їх на уявній самоті — з тонкою тканиною  замість стіни та чужими голосами по той бік.

І тільки зараз, крізь пульсуючий біль у скронях, до нього почали повертатися спогади останніх днів перед його переміщенням в інший світ.

— Олівер! — раптом видихнув він і глянув на Алісу.

— Алісо, Олівер живий. І що він з тобою зробив?

— Я знаю, що живий. Мені Ліан розповів. — Вона спокійно присіла на край ліжка, закинувши ногу на ногу. — І нічого він зі мною не зробив. Ліан сказав, що тобі сказали, що мене викрали. Але це неправда. Я просто спізнилася. Якийсь ідіот облив мене з калюжі, довелося повертатися додому переодягатися.

— А ти написати не могла? — насупився Ксав'єр, відчуваючи, як у грудях здіймається злість — уже не страх, а розуміння, що його тоді просто розвели.

— Телефон намок. Вимкнувся, — хмикнула вона і трохи стиснула його руку.

Він стиснув у відповідь. Тепло її долоні дивним чином заспокоювало як якір, за який можна було зачепитися.

— Дякую, що так бездумно кинувся мене рятувати.

— Але ти не була в небезпеці, — насупився Ксав'єр.

— Але якби була, мені було б дуже приємно, — тихо засміялась вона і переплела їхні пальці.

Він мимоволі посміхнувся.

Вони ще трохи побалакали — про дрібниці, про те, як Ліан тричі приходив і три рази йшов злий, про те, що кава в автоматі внизу, як і раніше, огидна. Аліса розповідала легко, ніби боялася знову скотитись у серйозність.

Іноді з-за ширми лунав той важкий кашель. Із хрипом, з паузами. Палата ніби здригалася від нього.

— Ти додому підеш, — нарешті сказав Ксав'єр.

— Ні, — спокійно відповіла вона.

— Підеш. Поспиш нормально. У ліжку. Без ширм та кашлю.

Наче на підтвердження з-за спини Аліси знову пролунав надсадний звук.

Вона скривилася.

— Я можу лишитися.

— Я знаю. — Він трохи сильніше стиснув її пальці. — Але не треба. Зі мною все нормально. Правда.

Вона глянула на нього уважно.

— Якщо завтра ти знову вирішиш впасти в кому, я тебе придушу, — тихо сказала вона.

— Домовилися.
Вона нахилилася, легко торкнулася лоба губами, затрималася на секунду — і все-таки відпустила його руку.

Коли вона пішла, Ксав'єр нарешті дозволив собі видихнути та спокійно подумати.