Розділ 19

Час після розмови для Ксав'єра немовби сповільнився. Якщо зовсім не зупинився. Він сидів у кімнаті, безглуздо гортаючи телефон. Відкривав і закривав переписку — то з Алісою, то з Еліотом. Сам не знаючи, що шукає. Може, стару версію себе. Або момент, де все ще можна було повернути в інший бік.

Ближче до вечора до нього тихо постукали.

Емма увійшла в домашньому одязі, з підносом у руках. На ньому — дві кружки чаю та печиво з медом та джемом.

— Ти не зайнятий? — усміхнулася вона, проходячи всередину і ставлячи тацю на тумбочку. Так само, як це робила раніше Аліса.

Ксав'єр не відповів одразу. На мить у голові спалахнуло щось саркастичне — захисна реакція. Але він вчасно прикусив язика і просто ледь посміхнувся.

Емма присіла поряд і схрестила ноги у позі лотоса. Він машинально повторив її рух. Жінка помітила це і трохи посміхнулася майже непомітно.

— Як ти почуваєшся? — спитала вона так спокійно, ніби йшлося про температуру чи тиск.

Питання застало його зненацька. Він здивовано глянув на неї. Емма незворушно дивилася в чашку, ніби це справді був звичайнісіньке питання у світі. А може… він і буоо

— Наче я в чужому тілі. У чужому світі. Серед людей, які мене ненавидять. — нарешті сказав він, не втримавшись від іронії.

Тепер вона глянула на нього.

— Ніхто тебе не ненавидить, — спокійно сказала Емма.

Ксав'єр насупився.

— Ненавидить.

— Ні.

Вони дивилися один на одного кілька секунд. Не сперечаючись, не підвищуючи голос. Просто перевіряючи, хто з них витримає довше погляд.

— Едвард сердиться, — додав він тихіше.

— Він зляканий, — сказала вона. — Це різні речі.

Ксав'єр відвів погляд першим.

— Аліса мовчить.

— Їй боляче.

Він усміхнувся безрадісно.

— Бачиш? Не дуже краще.

Емма простягла йому чашку.

— Біль — це не ненависть, Ксав'єре. Біль – це коли людина все ще відчуває.

Він узяв чай. Чашка була гарячою.

— А ти? — тихо спитав він. — Хіба ти мене не ненавидиш?

— Ні. Я теж налякана. І мені теж боляче, Ксав'єре. — Вона не дивилася на нього. — Але не через тебе. А через втрату мого сина, в якій ти здебільшого не винен. Адже так?

Вона нарешті звела погляд.

Від цього погляду, надії, перемішаної з болем, хотілося відвернутися. Або вийти. Або зникнути. Можливо, колись він саме це й зробить.

— Не винен… — повторив Ксав'єр і насупився. — Емма… Я дуже хотів би сказати тобі, що з ним все нормально, але…

— З ним усе гаразд, сонце, — м'яко перебила вона.
Емма відклала чашку і обійняла його – обережно, майже так само, як обіймають після хвороби.

— Едвард доробить Навігатор. Ти повернешся до свого світу. А наш Ксав'єр повернеться до нас. Все буде добре, лисеня.

Вона тихо поплескувала його по спині.

І Ксав'єр не розумів, до кого в цих словах вона зверталася — до нього… чи до свого сина.

Після тієї розмови дні потяглися один за одним — як калейдоскоп, який хтось ліниво провертає рукою. Картинка начебто повторювалася, але щоразу складалася по-новому, трохи зміщено, трохи криво.

Іноді до нього заходив Едвард. Без зайвих передмов, без незручних пауз. Сідав навпроти і починав розпитувати — про Навігатора, принципи роботи, переходи, про те, як відчувається сам процес. Вже за кілька хвилин Ксав'єр розумів: зараз Едварда цікавить не він. Його цікавить машина.

Він питав наполегливо, сухо, чіпляючись за деталі. Ксав'єр відповідав — наскільки міг. Але багато він і сам розумів інтуїтивно, відчував шкірою, а не знав формулами. Тому вечорами він ходив до Мортіса. Той терпляче, майже з азартом пояснював механізми, схеми, теорії, які лежали в основі Навігатора. Розбирав усе по кісточках, наче це була складна шахова партія.

І коли Едвард знову приходив, Ксав'єр уже міг розповісти щось нове. Точніше. Більш конкретне. Це пришвидшило роботу. Робота Навігатора пішла помітно швидше — і це чомусь лякало його більше, ніж тішило.

Щовечора заходила Емма.

Філософських розмов більше не було. Ні про долю, ні про ненависть, ні про синів. Вони просто сиділи — з чаєм, з печивом, іноді з фруктами — і балакали про все. Про якісь дрібниці, про погоду, про книги, про дивних пацієнтів Емми, про дурні шкільні історії.

Іноді Ксав'єр розповідав про своє дитинство. Про подвір'я. Про бійки. Про п'яного батька. Про те, як рано довелося подорослішати. Він говорив спокійно, без геройства та без жалості до себе — просто як про факти.

Емма слухала.

І в її погляді не було жалю.

Не було тієї липкої жалості, яка робить людину слабкою і нещасною в очах іншого. Вона дивилася на нього рівно, уважно, ніби приймала все це без спроби виправити або переписати.

І за це Ксав'єр був їй по-справжньому вдячний.