Розділ 12

Ксав'єр прокинувся не відразу. Голова була важка, ніби наповненою ватою, а світло через штори різало очі, змушуючи мружитися. Він перекинувся на бік, натягнув ковдру вище, і тільки тоді знову почув тихий стукіт у двері.

— Ксав'єр? — Голос Аліси звучав здивовано і трохи глузливо. — Ти збираєшся вставати сьогодні? Вже майже десята.

Він незадоволено застогнав, але підвівся. Двері відчинилися, і Аліса зазирнула всередину. На ній була її звична світла сорочка, рукави закатані до ліктів, волосся зібране в хвіст. У руках вона тримала склянку з кавою, від якої ішов терпкий аромат.

— Якщо б ти не розбудила, я б протягнув ще кілька годин, — буркнув Ксав'єр, загортаючись у ковдру з головою і зовсім не бажаючи починати цей день.

Аліса поставила склянку з кави на тумбочку і сперлася на шафу, з усмішкою дивлячись на хлопця, що згорнувся в кокон.

— Ось не думала, що син великого вченого виявиться таким лінивцем, — беззлобно посміхнулася дівчина, змусивши Ксав'єра невдоволено витягнути голову з-під ковдри і подивитися на неї.

— Ти мене знаєш не перший місяць, можна було і звикнути, — буркнув хлопець, але все-таки сів на ліжку, відпиваючи злегка охололої кави. Гіркий смак обпік язик.

— Раніше ти таким не був, — запевнила його дівчина.

— Раніше ти теж так багато не бурчала, — парирував Ксав'єр і трохи посміхнувся. Він не знав, чи мав на увазі те, що ця Аліса почала більше бурчати, або він так само порівнював її зі своєю Алісою, та й не хотів про це замислюватися.

Аліса пирхнула і похитала головою, наче прийняла виклик.

— Ну, значить, нам обом доведеться звикати до нової версії тебе, — сказала вона, схрестивши руки на грудях.

Ксав'єр посміхнувся, хоча більше собі, ніж їй.

— Звучить так, ніби я — нова модель, яку ще тестують.

— Тільки ось збої у тебе відбуваються частіше, ніж у Навігатора, — підколола вона, і її очі на мить блиснули.

Він вдав, що образився, але в результаті не втримався і посміхнувся. Їхні легкі підколи повертали відчуття чогось звичного, майже рідного.

Аліса на секунду замовкла, її посмішка стала м'якшою. Вона ковзнула поглядом по кімнаті, ніби прикидаючи, як перевести розмову на щось важливе.

— До речі, — сказала вона тихіше, — у лабораторії знову помилка. Твій батько поїхав ще вранці.

Ксав'єр різко перестав посміхатися. Кава у кружці здавалася занадто гарячою, хоч уже охолола. Серце стиснулося, думки одразу метнулися до ночі, до коридорів і камер спостереження. Якщо вони перевірять записи…

— Знову? Це погано, — видихнув він, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Аліса підняла брови, трохи схиливши голову набік.

— Тільки і всього? Я думала, ти хоча б запитаєш, що сталося.

Він змусив себе посміхнутися, цього разу занадто швидко і занадто незручно.

— Вибач. Я просто ще не прокинувся.

Пауза повисла між ними, але не важка — швидше вичікувальна. Аліса уважно подивилася на нього і, нарешті, зітхнула.

— Гаразд. Але я все одно думаю, що нам варто туди з’їздити, — вона посміхнулася трохи м’якше, ніби пропонуючи компроміс. — Все одно вдома нудьга смертна.

Ксав'єр кивнув, ховаючи погляд у кружці.

— Їдемо.

Вони вийшли з дому за кілька хвилин після коротких зборів. Аліса йшла впевнено, ніби кожен її рух був відточений роками звички: замкнути двері, поправити ремінець сумки, кинути швидкий погляд на годинник. Ксав'єр плюгався поруч, стискаючи в руках недопиту склянку з кавою — більше для того, щоб було чим зайняти пальці.

Машина м’яко рушила з місця, коли вони зручно посідали на задньому сидінні. За вікном миготіли вулиці, залиті холодним ранковим світлом. Перехожі поспішали хто куди: хтось із папкою під мишкою, хтось з букетом квітів, хтось з дитиною за руку. Будній день, вівторок — усе жило своїм ритмом, а у Ксав’єра всередині було відчуття, що він йде по краю прірви.

Він дивився на відбиток у склі. Тінь від його обличчя була розбита відблисками від ліхтарів та гілок. Думки не відпускали: ніч, лабораторія, порожні коридори. Панель, що спалахнула зеленим, впускаючи його всередину, коли він був готовий почути сирену. Мортіс. Його голос — спокійний, стомлений. Слова, які не повинні були пролунати:

«Він казав, що поїхав додому. Але я не бачив, куди він поїхав. Що, якщо він брехав? Що, якщо він залишився?»

— Ти знову у своїх думках, — зауважила Аліса, кинувши на нього погляд.

— Просто думаю, як там батько, — видавив він і відвернувся до вікна.

Дорога здавалася довшою, ніж зазвичай. Кожен поворот машини, червоний сигнал світлофора — лише підігрівали тривогу. Усередині весь час билася думка: «Якщо камери перевірять, чи побачать вони мене та Мортіса?»

Він знову бачив у пам’яті, як той стояв, втомлений, з тінню під очима та термосом у руках. Занадто спокійний для того, хто зберігає таку таємницю. Занадто впевнений, ніби знає, що саме робить.

Машина звернула на знайому вулицю. Лабораторія вже виднілася попереду: гладкі стіни зі скла та бетону, холодний блиск фасаду, занадто правильні лінії, які ніби підкреслювали — це місце створено не для людей, а для ідей.