Розділ 9

Час на телефоні блимав неприродньо яскраво: 03:17.

Ксав'єр відкрив очі повільно ніби з-під води. Кімната була огорнута в'язкою темнотою — жодного світла, крім тьмяного відблиску з екрану. Він не відразу зрозумів, чому прокинувся. Було тихо, навіть занадто. Ні голосів, ні скрипу. Тільки глухий пульс десь у вухах та легке відчуття холоду ніби щось у повітрі змінилося.

Він потягся, позіхнув, сів на край ліжка. Живіт тянуло від порожнечі — але не голоду. Швидше, напруги.

Просто до туалету. Все гаразд.

Він вийшов з кімнати, намагаючись не грюкнути дверима. Будинок спав. Стіни здавалися товщі, ніж вдень, кроки – голосніше. Навіть повітря тут, на другому поверсі, було іншим: прохолодним, з легким присмаком пилу та тиші. Коли він звернув у бік ванної, погляд ковзнув вздовж коридору, що веде до робочої частини будинку — туди, де знаходилися кабінети, бібліотека та робоча кімната батька, яку він часто використовував.

І тут він побачив фігуру.

Не силует — швидше рух.

Хтось ішов углиб коридору, швидким, але акуратним кроком, ніби не хотів, щоб його почули. Місячне світло ледве освітлювало постать, і все, що він розгледів, — темний силует. Ні обличчя, ні одягу. Тільки те, як хтось повернув за ріг — і зник.

Ксав'єр застиг. Серце пропустило удар.

Він не знав, чому одразу не покликав. Не крикнув. Просто пішов. Повільно, намагаючись не скрипіти підлогою. Усередині те саме відчуття, знайоме з дитинства: ти знаєш, що не один, але не можеш довести цього навіть собі.

Він дійшов до кута і заглянув. Порожньо. Ні звуку, ні світла. Тільки глуха стіна та закриті двері.

Ніхто не ховався. Ніхто не чекав.

Він постояв ще кілька секунд. Потім видихнув і, трохи струснувши головою, розвернувся.

Байдуже. Можливо, сон. Втома. Маячня.

Коли він повернувся в ліжко, подушка здавалась холодною, як сніг. Він ще деякий час дивився в стелю, поки не провалився назад у сон — з почуттям ніби пропустив щось важливе.

Сонце пробивалося крізь легкі штори, малюючи смуги на підлозі та гладкій поверхні столу. Ксав'єр спустився на кухню майже до полудня — босоніж, у футболці та м'ятих штанах. У будинку було тихо, але не порожньо: десь грала негучна музика, а з кухні долинав приємний аромат — щось свіже, трохи солодке.

За столом уже сиділи Аліса та Еліот. Обидва виглядали так, наче теж тільки що встали, але при цьому встигли як мінімум розважитися на другому раунді вечірки. Аліса в легенькій сорочці з закоченими рукавами, волосся зібране в недбалий пучок. Еліот — зі звично розпатланою зачіскою, в чужій футболці, судячи з розміру.

— Доброго ранку, зірка вечора, — ліниво промовив Еліот піднімаючи кружку з кавою. — Або, скоріше, дня.

— З добрим похміллям, — додала Аліса, стримано посміхаючись.

— Я взагалі-то майже не пив, — пробурмотів Ксав'єр, сідаючи за стіл.

— Значить, це емоційне похмілля, — вставив Еліот. — Розумію. Я вчора так багато танцював. Одного разу навіть під джаз.

— Танець під джаз — це форма сповіді, — пирхнула Аліса. — Особливо, якщо під кінець ти починаєш співати.

— Я  не співав, — з натиском сказав Еліот.

— Майже не співав, — уточнив Ксав'єр, і всі троє розсміялися.

Перед кожним стояла кружка, тарілка з тостами, джем у прозорій піалі та ароматний омлет — як ніби ранок спеціально для них відклав всі справи та вирішив дати шанс видихнути. Вони говорили ні про що: хто скільки спав, хто кого розбудив, хто бачив дивний сон. Аліса розповіла, як вранці намагалася пройти повз дзеркала, щоб не злякатися відображення. Еліот — як заблукав у коридорі, тому що «все тут занадто симетрично».

Сміх був легким, справжнім.

І в цій тиші, в якій не було ніяких обов'язків, жодна маска не була потрібна. Ксав'єр спіймав себе на думці, що сміється щиро. Не з ввічливості. Не з спроби бути «своїм». Просто… смішно.

І добре.

Він підняв погляд — і помітив батьків. Вони стояли в дверях, Емма притискала до грудей чашку з чаєм, Едвард ззаду, з руками в кишенях. Обидва не втручалися, просто дивилися.

Емма посміхалася. По-справжньому, тепло. А Едвард … дивився довго, і в його погляді було щось, від чого Ксав'єру стало тепло і ніяково одночасно.

— Ти сильно змінився, — сказав він потім, тихо, майже пошепки, коли Ксав'єр підвівся, щоб налити ще каву. — У гарний бік.

Ксав'єр не відповів. Тільки кивнув, опускаючи погляд у кружку. Але всередині щось здригнулося. Не боляче.

Просто… помітили.

Коли посуд була прибраний, вони утрьох перемістилися у вітальню, все ще не маючи наміру розходитися. Аліса влаштувалася в кріслі з книгою, підігнувши під себе ноги. Еліот розтягнувся на дивані, закинувши одну руку за голову і ліниво перекочуючи у пальцях порожню чашку. Ксав'єр сидів поруч, схрестивши ноги у позі лотоса, все ще з легким відчуттям, що не хочеться нікуди поспішати.

Розмова плавно вщухала, коли Еліот раптом підвівся і подивився на годинник.