Розділ 7

Ксав'єр прокинувся не відразу — спочатку він довго крутився, намагаючись вибратися з липкою дрімоти. Літо за вікном приносило задуху навіть крізь закриті вікна: повітря в кімнаті стояло важке, вологе, ніби сам сон не хотів відпускати його назад у реальність. Тіло здавалося ватним, голова гуділа від накопиченої за останні дні втоми. Хвороба не давала про себе забути.

Він важко перекинувся на спину і втупився в стелю, де гойдалася легка тінь від гілок за вікном. Десь вдалині глухо бурчало небо, передвіщаючи наближення грози.

Двері тихо рипнули — як завжди ввічливо та обережно — і до кімнати увійшла Аліса. Вона несла в руках тарілку зі сніданком: нічого особливого — тости, фрукти, кава, — але Ксав'єр навіть за це був їй вдячний. Дівчина була у світлій сорочці та простих бежевих штанах, волосся зібране у звичний високий хвіст. На її обличчі грала легка посмішка — тепла, але трохи стримана.

— Добре ранок, соня, я якраз прийшла тебе будити, — сказала вона тихо, ставлячи піднос на тумбочку поруч із ліжком. Ксав'єру здалося, що Аліса стала біль дружелюбніше після учорашнього дня. — Як самопочуття?

Ксав'єр лише невиразно буркнув щось у відповідь, потягнувшись до чашки кави. Пальці тремтіли від ранкової слабкості, але він не подав виду.

Аліса, звично схилившись над ним, швидко перевірила його лоба долонею — жест професійний, але в ньому все одно відчувалася турбота.

— Все в порядку, температури немає, — сказала вона, випростуючись.

— Дуже професійний метод виміру температури, — підколов подругу Ксав'єр.

— Зараз дам тобі градусник і будеш міряти, — промовила Аліса, і Ксав'єр мотнув головою, показуючи, що не хоче цього робити з самого ранку. — Сьогодні прогулянка з батьками. Готовий?

Він промимрив у відповідь, роблячи великий ковток кави, наче намагаючись прогнати залишки сну.

— Клас, — нарешті вимовив Ксав'єр з легкою, майже дитячої іронією. — Сімейна терапія в режимі реального часу.

Аліса тихо хмикнула, присівши на край крісла.

— Це частина відновлення. Тобі потрібно більше побуту,​​ звичних речей. Це допоможе... адаптуватися.

Ксав'єр відкинувся на подушку, дивлячись у стелю. «Адаптуватися» — дивне слово для людини, яка знала, що не збирається тут залишатися. Але вголос він, звичайно, нічого не сказав.

— Я допоможу тобі зібратися, — додала Аліса після невеликий паузи, ніби відчувши його настрій.

Їх погляди на мить перетнулися — теплий, розуміючи, без зайвих слів. Вона не вимагала від нього вдавання. І, мабуть, тільки за це він дозволяв собі трохи розслабитися поряд з нею.

Кімната наповнилася легкою метушнею​​ коли Ксав'єр підвівся з ліжка. Аліса, як невидимий мотор, діловито перевіряла все навколо: складала на ліжку чистий одяг, скоса спостерігаючи за ним, щоб переконатися, що він справляється.

— Вдягни світлу сорочку і візьми куртку, — зі звичною легкістю розпоряджалася вона ніби​ робить це все життя.

Ксав'єр не сперечався. Відверто кажучи, сперечатися в нього не було ні сил, ні бажання. Він дозволив собі ліниво брести до ванної, по дорозі прихоплюючи викинуті нею на стілець джинси та сорочку. У повітрі стояла важка, задушлива спека. Крізь трохи відкрите вікно вривалися вологі запахи: мокра земля, важке листя, набряклі від вологи квіти. Десь глухо бурчала гроза, але дощ поки що не наважувався пролитися.

Коли він повернувся до кімнати, Аліса вже встигла акуратно скласти його речі в рюкзак — просто про всяк випадок, раптом дорога затягнеться. Вона стояла біля вікна, дивилася на сіре небо і мимоволі смикала манжет рукава.

— Схоже, погуляємо під дощом, — зауважила вона, не обертаючись.

— Відмінно, я завжди мріяв промокнути та застудитися, — буркнув Ксав'єр, застібаючи сорочку. Він трішки подумав та закотив рукава сорочки, оголюючи перепліччя.

Аліса обернулася, посміхнувшись краєчком губ.

— Я тебе врятую, якщо що, — вона підморгнула йому, легко, майже грайливо, щоб зняти важкість з ранку.

Ксав'єр мимоволі посміхнувся. Він знав, що за цими словами — не просто жарт. Вона справді буде поруч, якщо раптом стане гірше. І саме це знання гріло куди сильніше, ніж усі літні сонця.

Коли він був готовий, Аліса кивнула собі під ніс — ніби ставлячи уявну галочку — і взяла його рюкзак, але хлопець перехопив його. Не вистачало ще щоб дівчина носила його речі.

— Ходімо. Твої батьки вже чекають унизу.

Ксав'єр зітхнув, поправив манжети сорочки і пішов за нею, відчуваючи, як повільно збирається всередині звична втома — не тілесна, а та, що ховається глибоко під шкірою. Втома бути не тим, ким він являється.

На сходах він кинув швидкий погляд у велике вікно: темні хмари все ближче підступали до будинку, стискаючи літо в липке, глухе очікування.

Дорога до парку пройшла майже в мовчанні. Машина м'яко ковзала по вологим вулицями, на склі збиралися краплі, залишаючи довгі сріблясті смуги. За вікнами пропливали приглушені кольори: сіре небо, мокрі фасади будинків, важка зелень дерев. Ксав'єр сидів на задньому сидіння, поклавши лікоть на підлокітник і втомлено дивлячись на світ, що проїжджає повз. Аліса сиділа поруч, час від часу кидаючи на нього короткі уважні погляди, але нічого не говорила. Батько був за кермом, мати на передньому сидіння тихо перемовлялася з ним про якісь дрібниці.