Розділ 10

Наступний тиждень приніс із собою низку повторюваних подій — немов хтось натиснув кнопку «повтор». Один і той самий шелест штор вранці, знайомий скрип підлоги, ті самі звуки ранкової метушні. Сніданок — то з батьками, то з Алісою, а часом — у цілковитій самотності, під клацання кухонних приладів та рівномірне цокання настінного годинника.

Понеділок — плановий огляд у лікаря. Вівторок — поїздка до лабораторії, де все ще пахло стерильністю та втомою. Середа — знову лікарня, але вже психіатричне відділення й сеанс із докторкою Джулією. Щоразу Ксав’єр чіткіше відчував, як ці зустрічі викликають у нього роздратування. Не через Джулію — вона була м’якою, делікатною, навіть симпатичною у своєму прагненні допомогти. Його дратували її запитання. Ці нескінченні спроби дістатися до «справжнього» Ксав’єра, якого, як він знав, у ньому вже не було.

Четвер видався теплим. Вибравши момент, Ксав’єр вийшов у двір — спочатку просто пройтись. Та, присівши на лаву біля клумби, раптом зловив себе на думці, що скучив за відчуттям руху. Ввечері, повернувшись до кімнати, він став перед дзеркалом і, трохи ніяковіючи, розпочав легку розминку: кілька присідань, пара віджимань від стіни, коротка планка. Тіло ще пам’ятало слабкість, але звична тяжкість ніби почала відступати — бодай на мить. Наступного дня він повторив — ті ж рухи, трохи впевненіше, трохи довше.

П’ятниця та субота минули у тому ж ритмі. Спорт став своєрідним якорем — чимось, що залежало тільки від нього. Щоразу, коли долоні торкались підлоги, а ноги напружувалися в статичній позі, він відчував, ніби повертає собі часточку контролю. Маленькі перемоги над тілом здавалися значущішими за будь-які розмови з психотерапевтом.

З Алісою вони спілкувалися щодня. Тепло, як і раніше — її фірмові напівжарти, легкі підколки, короткі, але теплі дотики до плеча або руки. Іноді він ловив себе на тому, що відповідає занадто м’яко, затримує погляд довше, ніж слід. І тоді різко відсмикував себе — мовчки, всередині. Не той час. Не те місце. І, можливо, не та людина. Але кожного вечора, помічаючи її тінь у коридорі чи чуючи голос, він відчував дивне полегшення — ніби в цьому новому, чужому світі вона все ж залишалась чимось знайомим. Людським.

Неділя почалась із тупого головного болю й тривоги, що засіла десь глибоко — мов скалка під шкірою.

Цієї ночі йому снилась Аліса. Його Аліса.

З блакитними пасмами, вплетеними в розпатлане волосся, з браслетами, що весело дзвеніли при кожному її русі, з м’ятною сигаретою, затиснутою між пальцями. Вона сміялась, розповідала якусь безглузду історію, а він ловив кожне слово — ніби в них ховався ключ до повернення. Він навіть відчував запах її волосся — теплий, трохи нудотний аромат апельсина з ваніллю. Запах, який колись здавався надто солодким. А тепер... тепер він був ріднішим за весь цей світ.

Уві сні вони сиділи на даху, бовтаючи ногами над прірвою, дивлячись на місто, що мерехтіло під ними вогнями. Він бачив кордон, що розділяв місто. Він був чітким, бездоганно прямим: його район — із облупленими фасадами, іржавими балконами, тьмяним світлом ламп і хрипом старих кондиціонерів. І інший світ — сяючий, мов глянцева обкладинка. Хмарочоси, що тонули в неоні, ідеально рівні вулиці, стерильно-білі фасади. Місто, яке не знало, що таке виживати. Яке навіть не ставило собі питання: чи доживе до завтра.

Той світ завжди здавався Ксав’єру несправжнім. Ніби голограмою. Декорацією. Ілюзією, створеною урядом, щоб ще глибше принизити мешканців «полеглих районів».

Якоїсь миті він відчув легкий дотик — теплий, майже невагомий. Чиїсь пальці торкнулись його руки, як протяг у літній вечір. А поруч, біля самого вуха, пролунав тихий, хриплуватий смішок — такий знайомий, ніби витягнутий просто з пам’яті.

Він різко обернувся. Аліса. Він був упевнений, що це вона. Але місце поряд виявилося порожнім. Лише бетон і вітер.

Він підвівся, озираючись — і раптом помітив, як усе навколо почало розпливатися, ніби вода по склу. Кольори зблякли, межі будинків стерлись, небо потемніло. А в голові все ще звучав голос:

— Зовсім забув нас, Ксав’єре.

Голос був її. Але не злий, не сумний. У ньому було лише легкі, беззлобні веселощі — ніби вона просто жартувала, як колись.

Він повернувся — і погляд сам зачепився за силует на краю даху. Аліса стояла трохи віддалік, спиною до краю. Її волосся майоріло на вітрі, тонка фігура здавалася майже прозорою в цьому тремтливому світі. Вона дивилась просто на нього — і в її погляді було щось безмежно рідне. А на губах — та сама усмішка, від якої колись завмирало серце. М’яка. Чиста. Безкінечно жива.

А потім... вона розкинула руки, ніби готуючись до польоту, і повільно нахилилась назад.

Падіння було блискавичним.

Ксав’єр рвонувся вперед, крик застряг у горлі — та не встиг.

Світ навколо тріснув, мов скло під ударом: різкий хрускіт — і кольори зникли.

Він розплющив очі, важко вдихнув — ніби виринув із глибини. Кімната була тиха. Реальна. Сіра.

І жахливо порожня.

Він сидів на ліжку, важко дихаючи — ніби справді біг. Не крізь сон, а крізь щось щільне, липке, в’язке — як туман на межі реальності.

Крізь штори пробивалося приглушене світло — похмуре, тьмяне, ніби світ не до кінця прокинувся. У кімнаті панувала тиша, і навіть цокання годинника здавалося глухим, наче воно осіло десь під шкірою.

Ксав’єр провів рукою по обличчю, зусиллям стискаючи скроні. Пульс усе ще віддавався в горлі, у пальцях тремтіла залишкова паніка.

Він бачив її. Він чув її. Він відчував її.

Так яскраво, так гостро, що тепер усе інше здавалося фальшивим — ці стіни, тепла ковдра, навіть власне дихання.

Усе — не тим.

Він підвівся. Механічно підійшов до дзеркала.

Відображення дивилося на нього з втомленим виразом і чужим обличчям. Він провів пальцями по щоці, по лінії щелепи — ніби намагався намацати там щось своє. Але ні. Він усе ще був тут. Усе ще не там.