Розділ 2: Тінь під префіксом

Смердючий пластик і холодний метал — це все, що Марк відчував протягом наступних десяти секунд. Падіння в технічну шахту здавалося вічністю. Він боляче вдарився об виступ, перекинувся і врешті вилетів на гору пластикових мішків зі сміттям. Удар вибив повітря з легень.

Марк лежав нерухомо, вдихаючи кислий запах відходів. Над головою, десь на висоті двадцятого поверху, почулися глухі крики та важке гупання берців по металу. Модератори вже були в його квартирі.

— Виявити ціль! Перевірити периметр! — голос зверху лунав спотворено, наче через залізну трубу.

Марк зціпив зуби, щоб не застогнати від болю в плечі. Він змусив себе підвестися. Його білосніжне худі тепер було в брудних плямах і слизу. У цьому світі бруд був гіршим за злочин. Бруд означав низький статус.

Він виліз із контейнера і опинився в Секторі Г — технічному рівні, куди сонце не заглядало ніколи. Тут панував вічний туман від труб, що протікали, та мерехтіння тьмяних ламп, які ніхто не поспішав ремонтувати.

Він автоматично витягнув смартфон. Екран усе ще світився кривавим нулем. Але тепер додалася нова деталь. Внизу екрана з’явилася шкала, що стрімко заповнювалася червоним: «Дистанція до найближчого Модератора: 150 метрів. 140 метрів...»

— Вони бачать мене через телефон! — усвідомлення вдарило як розряд струму.

Він хотів було відкинути гаджет убік, але вчасно зупинився. У цьому місті викинути смартфон — це як вирвати собі серце. Без нього ти не відчиниш жодних дверей, не знайдеш виходу, не дізнаєшся, звідки прийде смерть.

Марк побіг. Його кроки луною відбивалися від бетонних стін. Він бачив постаті, що тулилися до стін — людей у лахмітті, чиї очі світилися тьмяним відчаєм. Вони проводжали його поглядами, але ніхто не ворухнувся. Допомога Нулю — це прямий шлях до обнулення власного залишку балів. Тут кожен був сам за себе.

— Гей, ти! Стій! — пролунав голос попереду.

З туману вийшли троє. Вони не були Модераторами. Це були звичайні «двійки» — люди з рейтингом близько 200, які працювали на технічних поверхах. У руках вони тримали обрізки труб. На їхніх обличчях була написана хижа радість.

— Дивіться, пацани, свіженький Нуль, — оскалився той, що стояв посередині. — Знаєте, скільки дають за здачу обнуленого? П’ятдесят балів! Це ж тиждень на справжньому м’ясі, а не на соєвих брикетах.

— Я нічого не зробив! Це помилка системи! — крикнув Марк, задкуючи.

— Системі байдуже, — відповів лідер, підіймаючи трубу. — Раз ти Нуль, значить, ти ресурс.

Вони кинулися на нього одночасно. Марк ніколи не бився. В його світі конфлікти вирішувалися скаргами в додатку. Але зараз інстинкт виживання взяв гору. Він пригнувся, коли труба свиснула над головою, і з усієї сили штовхнув одного з нападників у плече. Той не очікував такого опору і відлетів у бік парової труби.

Раптом з темного провулка зліва вилетіла невелика металева сфера. Вона впала прямо під ноги нападникам і з шипінням випустила хмару густого фіолетового диму.

— Що за...? — почувся кашель і лайка.

— Сюди! Швидко! — чийсь голос, різкий і тонкий, покликав Марка з темряви.

Марк, не роздумуючи, кинувся на звук. Чиясь рука вхопила його за рукав і затягнула в напівзачинений люк у стіні. Вони опинилися у вузькому лабіринті кабелів та труб.

Перед ним стояла дівчина. Вона була трохи нижча за нього, одягнена в куртку, що здавалася зібраною з тисячі клаптиків різних тканин. Її обличчя було закрите маскою-респіратором, а на лобі виднілися старі окуляри-авіатори. Але найголовніше — на її передпліччі не було смарт-браслета.

— Ти... ти теж Нуль? — важко дихаючи, запитав Марк.

Дівчина зняла респіратор. Її очі були дивно-сірими, наче попіл.

— Гірше, — коротко кинула вона. — Я та, кого не існує з народження. Називай мене Лікс.

— Чому ти допомогла мені?

Ліс глянула на його смартфон, який усе ще стискав Марк.

— Не тобі. А тому, що в тебе в руках. Ти хоч знаєш, що ти сфотографував учора в депо, дурню?

Марк відчув, як серце знову пришвидшило темп.

— Це був якийсь куб...

— Це був не куб, — перебила вона. — Це було ядро оновлення «Zero 2.0». Вони збираються запровадити «Фінальний протокол». Кожен, чий рейтинг нижче 500, буде видалений фізично. Не утилізований, а просто... викреслений з реальності одним кліком. Твоє фото — це доказ того, що вони вже почали тестування.

Марк відчув, як ноги стають ватними. Все, у що він вірив — справедливість системи, безпека, правила — розсипалося на порох.

— Якщо це правда... то чому вони не вбили мене одразу в квартирі? — прошепотів він.

Лікс підійшла ближче. Її обличчя стало дуже серйозним.

— Бо твій телефон встиг завантажити частину коду ядра в кеш. Ти тепер не просто Нуль, Марку. Ти — єдиний носій вірусу, який може зупинити цей кошмар. І поверни голову...

Марк обернувся. За ґратами шахти, де вони стояли, з’явилося червоне мерехтіння. Десятки червоних лазерних променів розрізали туман Сектора Г.

— Вони тут, — прошептала Лікс. — Ласкаво просимо в підпілля, Нуль. Сподіваюся, ти швидко бігаєш.