Розділ 1: Помилка системи

Ранок пахнув озоном і дешевою синтетичною кавою. Це був запах стабільності.

Марк прокинувся за дві хвилини до того, як розумний будинок мав розсунути важкі штори. У кімнаті панувала ідеальна напівтемрява, яку порушувало лише м’яке зелене сяйво настільного дока. Це було світло його життя. Рівне, спокійне, правильне. Зелений колір означав безпеку. Зелений колір означав, що ти існуєш.

Він ліниво простягнув руку і торкнувся скляної поверхні смартфона. Гаджет миттєво зчитав відбиток і розблокувався. Марк звик робити це наосліп. Перший жест дня — не потягнутися, не подивитися у вікно, а перевірити цифру.

652.

Марк видихнув. На три пункти вище, ніж учора ввечері. Мабуть, нічний алгоритм нарахував бонуси за те, що він вчасно ліг спати і не використовував енергоємні прилади після одинадцятої. Система «Zero» любила слухняних. Вона була як суворий, але справедливий батько: веди себе добре, і світ належатиме тобі. Бери каву зі знижкою, користуйся швидкісним ліфтом, отримуй посмішки від консьєржа.

Він підвівся, підійшов до дзеркала і провів рукою по скуйовдженому волоссю. У свої шістнадцять Марк виглядав саме так, як мав виглядати хлопець із рейтингом «вище середнього»: чиста шкіра, спокійний погляд, фірмовий худі від бренду, який доступний лише тим, хто перетнув позначку в 600 балів.

— Світло на сорок відсотків, — скомандував він порожнечі.— Виконую, Марку, — відгукнувся приємний жіночий голос із динаміків. — Ваш поточний стан енергоспоживання в нормі. Бажаєте замовити сніданок з «Рейтинг-Кафе»? Сьогодні для вашої категорії діє акція на протеїнові батончики з гуараною.

— Ні, обійдуся кавою, — кивнув він.

Він вийшов на кухню. Крізь панорамне вікно відкривався краєвид на Сектор Б. Місто виглядало як велетенська мікросхема, де кожна деталь мала своє місце. Понизу, у вічній тіні хмарочосів, рухалися сірі тіні — люди з рейтингом нижче 200. Вони не мали права підійматися на верхні рівні. Вони прибирали сміття, чистили каналізацію і намагалися не підіймати очей. Марк ніколи не відчував до них жалю. «Самі винні», — думав він. Система дає кожному шанс. Просто не роби помилок.

Він зробив ковток кави, насолоджуючись гіркотою на язику. Раптом його смартфон, що лежав на столі, видав дивний звук. Це не був звичний мелодійний сигнал сповіщення. Це був короткий, різкий скрегіт, схожий на звук металу по склу.

Марк здригнувся. Він повільно підійшов до столу.

Екран телефону пульсував яскравим, неприродно білим світлом. А потім воно згасло. На зміну йому прийшла темрява, посеред якої розповзалася червона пляма.

Серце Марка пропустило удар. Він схопив гаджет. Пальці стали вологими.

— Що за жарти? — прошепотів він.

Він спробував оновити головну сторінку додатка «Zero». Колесо завантаження крутилося нескінченно довго. Секунда. Друга. П’ята. Йому здалося, що повітря в кухні стало густим, як кисіль.

Нарешті, екран оновився.

Цифри «652» більше не було. Не було й «600». І навіть «100».

Посеред екрана, наче чорна діра, зяяло одне єдине коло.

0.

Марк відсахнувся, ледь не впустивши телефон.

— Система, статус! — вигукнув він, звертаючись до розумного будинку.

Тиша.

— Система, я сказав: статус мого профілю!

Замість приємного жіночого голосу з динаміків почулося лише шипіння статичної електрики. Світло в квартирі раптово згасло. Тільки червоне сяйво від смартфона відбивалося в його розширених зіницях.

Раптом двері квартири видали важкий металевий звук. Клац-клац. Розумні замки заблокувалися. Це був протокол ізоляції. Так робили з тими, хто ставав загрозою для суспільства. Але він? Що він зробив?

Він кинувся до вікна. Внизу, біля входу до його будинку, вже гальмували три чорні позашляховики без номерів. З них вистрибували люди в темно-сірій формі з нашивками у вигляді перекресленого кола.

Модератори.

Вони ніколи не приїздили просто так. Вони приїздили, щоб «зачищати» помилки коду.

Марк відчув, як холодний піт стікає по хребту. Він знову подивився на екран. Під величезним нулем з’явився напис дрібним шрифтом, який змусив його зціпити зуби від жаху:

«Об’єкт 4092. Статус: Анульовано. Причина: Критичне порушення реальності. Наказ: Утилізація.»

— Яка ще утилізація?! — закричав він у порожнечу. — Це помилка! Я нічого не робив!

Він почав гарячково згадувати вчорашній вечір. Звичайна школа, звичайна прогулянка парком... Стоп. Фотографія.

Вчора біля старого депо він побачив дивний об’єкт — чорний куб, що левітував над рейками. Він просто зробив знімок. Просто цікавість. Він навіть не встиг його нікому показати. Хіба за фотографію можуть обнулити життя?

У двері почали грюкати. Це не був звичайний стукіт. Це був звук гідравлічного тарана. Його двері, розраховані на максимальний рівень безпеки, здригалися під ударами.

Марк зрозумів: якщо він залишиться тут, через дві хвилини його не стане. Не просто його рейтингу — його фізичного тіла. В системі «Zero» нуль означав небуття.

Він схопив рюкзак, закинув туди телефон і зарядку — єдині речі, що мали значення. Кинувся до технічної шахти сміттєпроводу. Це був єдиний шлях, який не контролювався електронними замками. Вузький, смердючий, небезпечний. Але вибору не було.

Коли двері квартири з гуркотом влетіли всередину під натиском Модераторів, Марк уже летів униз, у темряву, обдираючи лікті об металеві стінки.

Він ще не знав, що цей стрибок — це його точка неповернення. Що з цього моменту він більше не Марк, успішний учень десятого класу.

Відтепер він — Нуль. І полювання на нього тільки-но почалося.