Розділ 5. Перерва

Дзвінок пролунав різко.

За кілька секунд двері аудиторій почали відчинятися одна за одною, і коридор, який ще хвилину тому здавався майже порожнім, раптом наповнився людьми.

Студенти виходили групами, хтось одразу повертав до сходів, хтось зупинявся просто посеред проходу, переглядаючи повідомлення на телефоні, а хтось уже обговорював наступну пару.

У старому університеті завжди було складно зрозуміти, звідки береться стільки людей.

Здавалося, що вони просто виходять зі стін.

Десь із кінця коридору вже долинала музика. Низький бас, гітара, трохи глухий вокал. Хтось увімкнув постпанк достатньо голосно, щоб його чули всі навколо, але недостатньо, щоб хтось пішов шукати винного.

Біля автомата з кавою утворилася черга.

Автомат був старий, ще з тієї моделі, яку університет закупив багато років тому, але він уперто працював. Принаймні більшість часу.

— Він знову не приймає картку, — сказав хлопець попереду.

— Бо ти прикладаєш її не туди.

Аліса стояла трохи осторонь і чекала, поки черга зменшиться.

Повз неї швидко пройшла викладачка історії технологій. В одній руці вона тримала кілька товстих папок, в іншій — ноутбук, а під пахвою в неї якимось чином помістилася ще й книга.

За нею майже біг студент.

— Я ж вам казала здати роботу в понеділок.

— Я знаю.

— Сьогодні середа.

— Я знаю.

— Тоді чому ви досі кажете, що майже закінчили?

— Бо я майже закінчив.

Викладачка зупинилася.

— Ви написали вступ?

— Так.

— Висновок?

— Ще ні.

— Основну частину?

Хлопець помовчав.

— У процесі.

Вона повільно видихнула.

— Прекрасно. Тоді, можливо, до наступного понеділка ви відкриєте ще й середину роботи.

Вони зникли за поворотом.

Черга біля автомата зрушила на одну людину.

Аліса зробила крок уперед.

Із відчинених дверей сусідньої аудиторії було чути голос іншого викладача.

— Якщо технологія змінює спосіб, у який людина взаємодіє зі світом, це ще не означає, що вона змінює саму людину.

Хтось у коридорі озирнувся на двері.Аліса теж. Усередині було зовсім інакше.

Там було тихо. Студенти сиділи за довгими столами, перед ними світилися екрани, а викладач стояв біля великої прозорої панелі, на якій повільно змінювалися схеми. Аліса подивилася кілька секунд, і пішла далі.

Десь унизу знову задзвонив телефон. Двері лабораторії залишилися відчиненими, хоча на них висіла табличка з проханням не залишати їх у такому стані. Звідти час від часу долинав короткий електронний звук.

Звичайна перерва.

Аліса нарешті дісталася автомата.

— Вам яку? — запитала дівчина перед нею.

— Каву.

— Це зрозуміло. Яку?

Аліса подивилася на меню.

— А яка тут нормальна?

Дівчина задумалася.

— Жодна.

— Тоді звичайну.

Автомат загудів.За кілька секунд пластиковий стаканчик упав униз.Аліса взяла його й відійшла від черги.

Десь знову пролунав дзвінок.

Люди почали повертатися до аудиторій так само швидко, як кілька хвилин тому вийшли з них. Коридор поступово спорожнів. Музика стихла, а двері зачинилися одна за одною. І університет знову став майже тихим.