Розділ 2. Старий корпус

До університету Аліса прийшла саме тоді, коли друга пара вже закінчувалася.

Вона стояла біля входу, тримаючи портфель однією рукою, а другою намагалася зняти навушник, який зачепився за волосся.

Перед університетом було людно.

Студенти виходили з головного корпусу невеликими групами, хтось спускався сходами, хтось сидів на низькому кам'яному бордюрі біля входу, хтось курив, хоча над дверима висіла табличка із забороною.

Ніхто особливо не звертав на неї уваги.

Це Алісі подобалося.

Старий біонічний університет зовні виглядав так, ніби його давно потрібно було закрити, але ніхто не знайшов для цього достатньо вагомої причини.

Основна будівля залишилася ще від першого університетського комплексу, закладеного наприкінці дев'ятнадцятого століття. Камінь давно потемнів, місцями пішов тріщинами, а декоративні елементи над входом кілька разів ремонтували різними матеріалами, через що тепер вони нагадували шматки різних епох, які випадково зібрали разом.

Аліса завжди заходила через старий корпус.

Там було швидше.

Вона штовхнула важкі двері плечем.

Усередині було прохолодно.

На першому поверсі пахло каменем, пилом і чимось солодким із автомата, який стояв біля сходів.

В автоматі продавалася кава, чай, кілька видів синтетичних напоїв і шоколад, який коштував дорожче за обід.

Над ним миготів напис:

ПРОДУКТИ ДЛЯ ВАШОГО РИТМУ ЖИТТЯ

Аліса кілька секунд дивилася на нього.

Потім пішла далі.

На стінах висіли портрети людей, яких вона ніколи не запам'ятовувала.

Аліса пройшла повз.

На другому поверсі було світліше.

Тут вікна були високими, майже до стелі. Сонце падало на підлогу довгими прямокутниками. У тих прямокутниках повільно рухався пил. Аліса завжди зупинялася біля цього вікна, бо з нього було видно частину міста. Між старими будівлями проходили транспортні магістралі, і час від часу повз університет пропливали невеликі модулі.

Аліса зняла один навушник.

У коридорі було чути, як десь унизу студенти сперечалися через оцінку.

— Я написав на сімдесят.

— Ти написав на сорок.

— Але думав я на сімдесят.

Вона почула дзвінок, старий механічний звук. Він був занадто гучним, і спрацьовував із запізненням.

Аліса піднялася на третій поверх, і там було майже порожньо. Вона йшла коридором, поправляючи портфель на плечі. Назустріч їй пройшов професор Безер, він тримав кілька книжок під пахвою. Аліса впізнала його не одразу. Спочатку побачила окуляри, потім темне волосся, і уже зрозуміла, хто це. Вони розминулися.

За кілька кроків Аліса зупинилася.

Вона не знала, навіщо.

Безер теж зупинився.

— Ви на мою пару? — запитав він.

Аліса подивилася на нього.

— Ні.

Він трохи підняв брови.

— Я на наступну.

— Вона через годину?

— Я знаю.

Безер кілька секунд дивився на неї, а потім просто кивнув.

— Добре.

І пішов далі.

Аліса теж.

На початку коридору вона знову одягла навушник. Музика повернулася у вуха, через кілька секунд вона вже не думала про цю розмову.

Університет продовжував жити своїм життям. Десь працювали лабораторії, сварилися студенти, гуділи системи очищення повітря.

У старій аудиторії на третьому поверсі залишалося відчиненим одне вікно. Вітер ворушив сторінки книжки, яку Безер залишив на столі. Одна сторінка перегорнулася сама, потім друга, потім третя.

І ніхто її не зупинив.