Письменик

Сьогодні я відправив рукопис у видавництво. Завершальну книгу із серії. Більше не буде славних подвигів, не буде труднощів, далеких мандрівок та підступів. Нарешті, до десятої книги, я придумав, як перемогти головного лиходія так, щоб це сподобалося всім, і видавцеві, і читачам. І щоб перемога над ним не пахла авторським роялем. Вже не пригадаю, скільки разів мені доводилося його воскрешати, заради чужої забаганки. Цього разу я зробив так, що воскресити його не вийде. Сублімативна матерія не вивчена. Я так сказав, як її творець.

Мені досі не подобається, що антагоніст привернув більше уваги, аніж головний герой. Чим він усім так сподобався? Я вже й фанфіки офіційно дозволив писати, аби мені перестали давати поради.

Можна сказати, що сьогоднішній день поставив остаточну точку. Більше я до цієї серії не повернуся. Хіба що артефакт випливе десь у подальших історіях. Дуже могутня штука вийшла, можна сказати, імба. За основу я взяв усім відомий «зошит смерті», але більш тонкий у використанні. Іноді я шкодую, що її створив, іноді мені здається, що вона найкраща створена мною річ. І завжди вважав, що мати таку річ може лише герой. Щоправда, коли спробував у третій книзі «підсунути» артефакт героєві, шанувальники серії обурилися. Довелося йти на поступки та у четвертій книзі повертати його законному власнику.

Ох, важко жити відомому письменнику. Ти повинен писати те, що вимагають твої фанати, ти зобов'язаний писати те, що хоче видавець. Більше нема вільного польоту фантазії.

Дорогою додому, я помітив хлопчика з подряпаними колінами, який перебігав мені шлях  ховаючись у сусідньому дворі. У руках дитини був звичайний на вигляд зошит. Хм, а якщо артефакт, загубившись у складках реальності, вирине в нашій реальності? Так, пам'ятаю, був у мене такий задум. Хто його має знайти? Хтось із дорослих? Ні, нехай буде дитина. Про дітей у головних ролях я ще не писав. Хто його батьки чи він сирота? Я глянув на пісочницю, на матусь, що сиділи на лавках, наглядаючи за чадами і безтурботно бесідуючи. У нього буде повноцінна сім'я, багато братів та сестер. Він наймолодший? Ні, це банально.

Розмірковуючи над сюжетом майбутньої роботи, я машинально відчинив двері своєї квартири, поклав продукти на кухні. Пішов до єдиної кімнати за чашкою, повернувся і зупинився. Щось було негаразд. Поставив на плиту чайник. Може, зранку щось машинально переставив, потім забув, а тепер здається, ніби щось змінилося в моїй холостяцькій квартирі? Точно крісло стояло біля столу, а зараз воно…

Я помітив його не одразу. Як часто ми бачимо у фільмах, де герой не помічає того, що у нього під носом, але приховано за камерою. Мені завжди здавалося, що у житті так не буває. Виявляється, ще як буває.

– А-е-е! Вибачте! Ви хто ще такий? Як проникли у мою квартиру? – обурився я, пригадуючи, що відчиняв двері ключем.

У моєму кріслі в кутку сидів незнайомий молодик, але чимось невиразно знайомий. Начебто раніше тобі показували фотографію родича, але наживо ти ніколи його не бачив, а коли він приїхав у гості, тоді і створюється таке невиразне «впізнавання». Хоча точно пам'ятаєш, із цією людиною ви ніколи раніше не спілкувалися. І все-таки, хто він?

Може, ще один з фанатів? Або скоріше фанатик. Мало того, що якось примудрився дізнатися про моє справжнє ім'я, так ще й знайшов мою адресу. До того ж, ось, навіть із підбором образу заморочився: темний костюм, із срібним візерунком по манжетах і по коміру, з темно-червоним плащем, перекинутим через підлокітник, та з білим волоссям. Та це ж вилитий Оріарвард Діносіс, нарешті визнав я свого персонажа. Ну точно фанат.

– Так ось ти яка надлюдина, вершник доль. Я давно хотів спіткатися з тобою, – з пафосом розтягуючи слова, заявив він.

– Непогано, – похвалив я, щоб його задобрити і якнайшвидше вивести з квартири. – Але ви трохи помилилися. Кастинг буде лише завтра. На мою думку, у вас є всі шанси. Так… натуралістично вжилися у роль. Але надалі, я б попросив…

– Дуже багато слів.

– Дозвольте? – яка нині не вихована молодь. Починає одразу тикати, ні привіт, ні вибачте за вторгнення. – Я б попросив…

– Можеш просити, що завгодно, але я не ретируюся, поки ми не договоримося.

– Якщо ви зараз не підете, я викликаю поліцію.

Може, хоч це його налякає.

– Який ти непостійний. То хвалиш, то загрожуєш. Мені це завжди не подобалося.

Ну, гаразд, будуть тобі дії. Я витяг із штанів телефон і навіть встиг набрати номер.

– Артефакт загубився у складках реальності. Хто буде його наступним власником? Може дитина із багатодітної родини?

Телефон сам собою опустився, хоча я вже почув голос чергового.

Гість тим часом підняв за край розкритий зошит з чорними сторінками.

– Чи не бажаєш сам тут щось настрочити?

– Цього не може бути, – пальці самі смикнулися, відключаючи зв'язок. Я й справді дуже, дуже хотів би мати т ... тобто написати. Мати під рукою таку… як…

– Ну, що ж ти, підійди і переконайся.

Я як загіпнотизований, підійшов до столу, де лежав зошит, не вірячи, і бажаючи повірити, що це справді той самий артефакт. Одночасно, чекаючи каверзи у вигляді звичайного муляжу і сподіваючись, що це дійсно чудовий муляж. Але його слова говорили про інше. Я ж тільки сьогодні вранці вигадав про складки реальності, а про дитину з багатодітної сім'ї буквально щойно. Адже це не може бути збігом?