Я вже не йшла, а бігла прямісінько до поодинокого будинку, розташованого на іншому березі озера. Здавалося, що він був таким, про який мріяла ще з самісінького малку, отже, досить схожа на них. Принаймні, частково наші смаки співпадають, а там побачимо. Хоча ці думки раз проз раз змінювали спогади нашої з Цезаріусом нещодавньої розмови. То було незадовго після оголошення миру, але відчуття, ніби це відбувалося вже давним-давно.
– Шарлін, ти хоч розумієш, що відбувається?– спинив мене Цезаріус, коли я хотіла наздогнати друзів.
– Ну звісно. Тепер ми разом виступимо проти даркасанів, що ж тут незрозумілого?– мене злегка дратувало, що я не можу просто взяти й підійти до друзів. Хоч і була шалено рада бачити його знову поруч й точно знати, що він на моєму боці. До того ж, наші почуття були хоч досить несподіваними для обох, але взаємними.
– А не задумувалася, чому все так просто? Та й ти не перша даркена, що пропонує такі умови. То чому ж так?– була в його словах логіка, яку мені просто не хотілося розуміти.
– Та ні. Все ж добре. Навіщо псувати нерви непотрібними роздумами?
– Ну що мені з тобою робити... Хотів, щоб сама зрозуміла, але підійду з іншого боку,– не розуміла чи то він більше з собою говорить, чи зі мною.– Як думаєш, чому саме тебе послухали?
– Та не знаю я. Бо одна-єдина така розумна?– цілком логічне припущення. Реально, стільки років ворожнечі й ніхто не запропонував укласти мир?
– Бо в тобі кров мисливців. Невже не помічала ніколи, що ти не зовсім така, як всі. Адже я точно чув про один випадок, коли на тебе не подіяла магія даркасанів.
– Тобто?– сама то спитала, але в голові пропливали моменти, коли всі навколо завмирали, а я відбивала атаки. Отже, причина ось у чому...
– Твоя справжня родина тут, серед них. Звісно, батьки тебе не хотіли віддавати, але це була єдина можливість подарувати тобі нормальне життя. Подалі від цієї ворожнечі й всього іншого.
– Щось їм не дуже вдалося. Я даркена у всій своїй красі.
– Що є, то є,– посміхнувся Цезаріус, заспокійливо погладжуючи мою руку.– Не хочеш їх побачити?
– Ще питаєш...
І от я йшла зустрітися з ними. Тепер як ніколи розуміла, чому почувалася такою чужою в рідному домі й чому всі так вороже ставилися до мене. Тому що все в моєму колишньому житті було ніким і нічим. Зізнаюся, навіть не розумію, добре було, що мене зоставили там чи ні. Адже так я б могла ніколи не зустріти Кесі, Брайса, Розалію, Паркі та навіть Дрейка. Хіба лише все могло скластися інакше й ми були б ворогами на полі бою. Але я рада, що вони стали моїми друзями. Навіть частково Дрейк.
Ось я вже там, біля дому. Не наважаюсь ніяк постукати. А що як вони мене не приймуть? Стільки років ворогувати з даркенами й от донька одна з них... Але двері відкрилися і я застигла, піднісши руку до дверей, але так і не постукавши. Проте в них ще й як вистачало духу, бо мене спершу закружляли в міцних батьківських обіймах, а потім обцілували в маминих. А потім так і стояли троє, обійнявшись й не промовляючи ані слова. Так пройшли до будинку. Так і сіли на диван – я посередині, а батьків з обох боків.
Минуло шість місяців...
Сьогодні Цезаріус готував щось цікавеньке. Чула, як мама перешіптувалася з Кесі, а Розі бігала то кудись на вулицю, то назад до них, проте я не збиралася їм заважати. Було неабияк цікаво, що ж там вони затіяли, але псувати нічого не збиралася. Тому просто сиділа на подвір'ї й натреновувала магічні навички. Досі вірила, що доведеться незабаром відбудовувати академію, але все пішло не за планом.
Коротче кажучи, незадовго після нашого миру, ми відправили перших розвідників до академії. Новини ж були шокуючими. Даркасани, не володіючи досконало магією, ненавмисне замурували себе там на тисячу років. І ніхто, навіть вони самі, не могли порушити власної магії. Чудова розв'язка, як на мене. І нікому битися не доведеться. Вони самі себе покарали, бо знаючи їх навички виживання, в них там дужеее цікаво....
Що ж говорити про інших, то я дуже багато часу проводила з батьками. Надолужували всі втрачені роки, постійно випробовуючи щось нове. Настільки захопилася тим, що мала поруч рідненьких, що й не помітила, як сильно зблизилися Розі з Паркі. Не думала, що таке можливо, але вони вийшли гарною парою.
Як щодо Кесі з Брайсом, то вибухові наші заручилися вже за місяць після укладення миру, а одружилися ще за три. З такими темпами незабаром нам потрібно було б чекати нових даркенчиків, але поки не знаю чи взагалі це можливо. Хоча незабаром побачимо.
Що ж говорити про Дрейка, то він відкрив кондитерську. Таку смакоту випікає, що не вилазила б звідти. За два місяці він розширив виробництво й тепер з ним працюють ще Розі з Брайсом. Подруга з посмішкою завжди запевняє, що це розслабляє, а в друга інша причина – під'їдає нишком. Проте розкрию секрет – я знаю, що він геніальний кондитер, особливо якщо мова йде про цукерки. Такої ювелірної роботи над крихітними елегантними цукерочками ще не бачила в своєму житті.
Що ж поробляють інші? Чула, що Паркі готує до запуску нову академію. Я хотіла йому допомогти, але той постійно м'яко посилав мене подалі. Все ж досі пам'ятав наслідки моєї руйнівної магії й не хотів, щоб щось зіпсувала.
– Арі, ходімо,– зазирнула Кесі й потягла мене за руку.
Вже здалека побачила високі шпилі академії. Але не запитувала, навіщо взагалі йдемо туди, а просто пливла за течією. Й не дарма, бо мене одразу шокували двома питаннями.
– Ти вийдеш за мене?– пролунало питання Паркі одночасно з Цезаріусовим.– Ти станеш деканом академії?
І я просто розсміялася. Це ж треба було так перенервувати, щоб переплутати свої питання. Та ще й які...
– Так, звісно так!
Кінець