Розділ 29

Цього разу продиратися крізь густий ліс було в рази тяжче. Навіть не через те, що нікому було прочищати нам шлях. Чомусь бо вирішили йти стежкою, яку проклали мисливці. Насправді ж неабияк гнітила атмосфера навколо. Здавалося, що мене оточують не друзі, а незнайомці, які щосекунди готові оголити ножі. Лиш Розі намагалася підбадьорювати всіх, але настільки невдало, що замість сміятися, хотілося плакати.

Але, як не дивно, за кілометрів три, ми вже ступили у місто. Звісно, якщо так можна було назвати зруйновані будинки, що оточували живописної краси озеро, яке було закидане усіляким сміттям.

Невже це все через даркасанів? – швидше шепнула, через клубок в горлі, але мене почули всі.

Ми дивилися навколо й не розуміли, як можна було довести до такого колись квітуче місто. Звісно, одні мої заклинання заради коридорчика чого варті, але майте совість – тут колись буяло життя! Тут гралися дітлахи, дорослі поспішали на роботу, пташки щебетали, дерева квітли. Все навколо буяло життям, а не розпадалося як коридорчик.

Тоді навіщо було це все? Заради академії? Заради якоїсь могутності? Але про що може бути мова, якщо магія не залежить від того, скільки в неї послідовників й де вони розвиваються! Навіщо взагалі було захоплювати чуже, водночас руйнуючи власне? Вони ж ні там, ні тут, залишаться ніким і нічим.

Я лютувала. О, ще й як. Гнів переповнював мене. Хотілося прямо зараз повернутися до академії й показати тим псевдо даркенам, як жити. Але купол мені б одразу цього не дав, а ще тут десь є й мисливців. Та щоб їх… Тепер розуміла, чому вони хотіли винищити всіх нас. Ми ж бо зло, яке руйнує все навколо. Сплеснула руками, а тоді знову й знову. Відчувала, як потужні хвилі енергії йдуть від мене, але не розкривала очі, поки не вичерпала резерв настільки, що магія перестала мене слухатися.

– Арі, що ти..?! – вигукнула Кесі та я отямилася.

Не хотілося своїми діями нашкодити їм, але коли розплющила очі, то зрозуміла, що це зовсім не так. Я вже не стояла посеред руїн. Вже не дивилася на забруднене джерело. Місто знову жило й відновлювалося прямо на очах. Он будинок складався сам по собі. А там озеро вже було чистісіньке. Прямо на моїх очах одна з рибок випливла на поверхню, плюхнула своїм хвостом й повернулася назад.

Подивилася на друзів, а вони вже й собі чаклували, повертаючи до життя те, що здавалося, було втраченим. Немов всі тільки й чекали цієї миті. Замість руйнування ми давали життя. То от для чого даркени… Нам дають другий шанс, щоб ми дарували його іншим. Все було так просто, але й водночас тяжко збагнути…

За годинку вже сиділи вимучені, немов після безперервного дня копання картоплі. Але щасливі, бо вже завершили роботу. Місто жило. Жаль, що з його мешканців були лише ми…

Хоча наче ні. Хвилинок десять відпочинку й по той бік озера з’явилася групка людей. Хотілося підвестися, помахати руками й покликати до нас, але ноги не тримали. Тому просто посміхалися, чекаючи, поки ті підійдуть.

– Арі, нас оточили, – Брайс був спокійним, хоч в його голосі чітко читалося занепокоєння.

– Думаєте, це мисливці? – не бачила сенсу шепотітися. Нам все одно буде непереливки.

– Якби не вони, нас би вже не було, – посміхнулася не менш втомлена Розі.

– Йдемо битися?

– Ти що, здуріла? – посміхнувся Брайс і ми всі розреготалися з моїх слів.

– Вам смішно? Так гарно живеться без магії? – почула вже знайомий бас. Отже, мисливці. – Наші пастки повсюди. Навіть найпростіші заклинання вам будуть непідвладні.

– Ха. Налякали. Ми й так безсилі, – не знаю, чи взагалі варто було це розповідати. Може, зробила лишень гірше?

Здається, він завис. Ну так, не завжди вороги в перших же своїх словах викладають всі карти на стіл. Та ще й коли їх про це не просять.

– Цезарю, зроби все по-швидкому, – нарешті промовив він. – Ти ж пам’ятаєш, що буде?

Він лише кивнув та поволі почав підходити до мене. Його зеленкаві очі стали чорнюсінькими, немов вуглинки, а руки повсякчас стискалися в кулаки. Здавалося, в нас була своя історія, майбутнє, але чи був у нього вибір зараз? Чи пробачила б йому? Не знаю. Був же в цих мисливців якийсь важіль, про який мені невідомо.

Хоча, стривайте. За що мені пробачати  Цезаріуса? Я повинна тут ним пишатися, він один пішов проти цих всіх, підморгнувши мені. А я нарешті відчула, як трішки сил повернулося в мій ослаблений організм та приєдналася до нього. Ми билися пліч-о-пліч, а до нас все приєднувалися мої друзі. Здавалося, сили вже покидали, коли я знову відчула магію, а разом з нею й присутність поряд Паркі. Не вірячи своїм відчуттям продовжувала боротися, але випадково зачепила смаглявчика позаду й наші погляди зустрілися. Це таки був він.

– А чому це ви не чаклуєте? Я тут трішки їхньої техніки підпсував, – говорив Паркі, ніби між нами ніколи не було порозумінь та образ.

Й ми боролися. Знову ж без магії, надто слабкі резерви, але до Паркі вже приєднався Цезаріус й сфери замиготіли довкола. Здавалося, сили рівні, проте їх було значно більше. А ще… я не розуміла, навіщо взагалі ця битва. Що вона нам дасть?

– Ану зупинилися. Що, бляха, коїться. Ви зовсім подуріли чи ще маєте трохи клепки в головах?

І всі завмерли в тих позах, яких і були. Розі, на спині в якогось мислиця, бо якраз збиралася зробити улюблений прийом з боротьби. Кесі, що з якогось дива хотіла буквально тикнути комусь двома пальцями в очі. Дрейк, що тікав від когось зі своєю переляканою пичкою. Паркі, на руці якого вже жевріло полум’я майбутньої сфери. Цезаріус, що одним коліном збирався заїхати комусь по торсу, а руками малював написні заклинання. Та Брайс, що однісінький бився з п’ятіркою мисливців та якраз готувався вдарити всіх одночасно.

– Всі ви бачите, що сталося з містом, коли ми прийшли. Ніхто з нам не хоче нищити чи руйнувати, перетворювати, забирати життя. Ми хочемо просто насолоджувати спокоєм, поруч одне з одним. Запихатися солодким цілісінькими днями, бо ми можемо. А от проти кого варто боротися – то це проти даркасанів. Вони мають заплатити за те, що зробили. Проте навіть не всі вони заслуговують цього. То чи ви згодні об’єднатися заради спільного блага?