Розділ 27

Коли ми нарешті повернулися до імпровізованого табору, то це вже було щось більш-менш схоже на одне з перших поселень на Землі. Не прямо таки першеньке, а те, що наближене було вже до сучасних осель, бо магією тут ще й як підсобили. Шість маленьких лісових хатинок були розкидані по галявинці, посеред якої була величезна купа м’якусіньких трав.

– Хтось один завжди повинен чергувати,– пояснив Цезаріус, хоч я й не встигла поставити жодного питання.– Я не проти залишитись, а ви вже можете розходитися по будиночках. Під час сну магічний резерв відновлюється в кілька разів швидше, тож не раджу гаяти час. Завтра ці сили можуть нам знадобитися.

Всі порозходилися практично миттєво. Нікому не потрібно було повторювати кілька разів. Так, даркени ніби й не втомлюються, але сьогоднішній день був тяжким для нас всіх. Як в плані магії, так і звичайних життєвих сил. Вони в нас надто взаємопов’язані, тож щоб завтра спокійнісінько вирушити в дуже далеку дорогу, справді потрібен гарний сон.

Але я лежала на траві й просто дивилася на імпровізований дах, через який просвічувалося нічне небо. Було в цьому щось по-казковому незвідане й чарівне. Такими я колись вважала і даркенів, а тепер одна з них та моє життя більше ніколи не буде таким як раніше. Звісно, я зможу повернутися до рідного міста, але навіщо? Хотілося б бути завжди поруч з новою родиною. Спостерігати за невеличкими сварками Кесі та Брайса, насміхатися (ну вибачайте, така вже я) над страхами Дрейка, бути поруч з завжди мудрою Розі, дозволяти Цезаріусу вирішувати проблеми та насолоджуватися життям поруч з…Паркі. Де ж він? Я вже так сумую за ним. Не віриться, що не бачилися так давно.

– Про що замислилася?– навіть не помітила, коли встигла вийти зі свого будиночка та примоститися на купі, поруч з Цезаріусом.

– Та про все на світі. Стільки сталося за останні місяці, а я лиш зараз усвідомила це,– чомусь спокійнісінько схилила голову на його плече. Може та мить з жахливими зачісками зблизила нас?

– Таке вже життя даркена. Пролітає так швидко, що й не встигаєш помітити. Безліч речей стається. Деякі ти контролюєш, а деякі непідвладні навіть богам. Коли ж помічаєш це все, то хочеш повернутися, але це неможливо. Залишається лиш жити далі й намагатися встигнути зробити по максимуму всього, що не встиг до цього.

– Але ж ми даркени. В нас ще все попереду, хіба ні?

– На жаль. На цьому світі є не лише ми й не лише наші бажання. Швидше за все, їх взагалі ніхто слухати не захоче. Як от мисливці. Тому краще не натворити помилок або встигнути виправити всі.

– Але ж це неможливо.

– А ти коли-небудь намагалася?

– Мені легше творити усілякі нісенітниці й не думати ні про що,– підняла голову, зустрічаючись поглядом, в якому крилося безліч всього, з Цезаріусом.

А він, ніжно торкнувшись мого підборіддя, поцілував. Впевнено, повільно, чуттєво. І цього разу ніхто ніде не літав та не вправляв кісточки. Ніхто не тікав, не лаявся, не розривав наживо одними лиш словами. Саме тоді нарешті усвідомила, як же давно хотіла відчути смак його губ. Солодкавий, незбагненний і такий манливий. Хотіла цього ще з того самого моменту в коридорі, де зустрілося двоє неідеальних, що були неперевершеними одне для одного.

Здавалося, цієї миті все навколо зупинилося. Були лише ми двоє й нікого навколо. Тихе дзюрчання джерела, ледь чутні сплески та чиєсь похропування. А одинокий повний місяць давав крихти світла, яких нам було цілком достатньо. Хоча навіщо те світло взагалі, якщо ми були одне в одного.

І тут Цезаріус раптом стрепенувся й штовхнув мене на наше імпровізоване сідало, присипаючи ще й зверху травою. Краєм ока помітила, як хатинки складаються, ховаючи їхніх мешканців від прискіпливого ока. Сам він став на повен зріст та підніс руки, немов здавався. Що взагалі відбувалося?

Чомусь і не думала порушити ідеальне прикриття для себе, вслухаючись у звуки довкола. А їх було чимало. Нізвідки заскреготала сорока, озеро почало видавати звуки, схожі на роботу джакузі, а гущавина затріскотіла так, що здавалося там їде щось масивне.

– Цезарю, а ось і ти. Довго думав ховатися від нас?– це звучало якось зовсім віддалено й я не стрималася та зробила собі невеличку шпаринку.

– Там ще є хтось?– гучний бас прокотився долиною, але його власник стояв віддалік, прикритий від мене травою. Бляха, невже почув?

– Ні, я не зміг більше нікого витягнути. Даркасани захопили академію даркенів. Сам заледве втік звідти в останню секунду. Такої бійні в історії ще не зустрічалося,– Цезаріус неначе був іншим. Вже не той приємний голос, не та постава. То який же він насправді? Хоча мені не принципово, зі мною він здавався щирим і якби хотів нашкодити, то легко б це зробив.

– Ну нічого. Це нам лише на руку. Нехай краще самі себе переб’ють, а ми просто собі насолодимося цим збоку.

– Доведеться вам почекати найближчого випуску, до якого ще жити й жити. Думаю, даркасани не будуть показуватися найближчим часом нікому на очі.

– Сподіваюсь. Так давно вже хотів взяти відпустку від цього всього,– протягнув чоловік з низьким басом, позіхаючи.

Голос віддалився, а з ним і усілякий шум, знову змінюючись тишею. То Цезаріус – це насправді даркен, що працює на обидві сторони? Дурня якась.