Розділ 26

Здавалося б кілька кроків від території академії, але тут все інакше. Ще кілька кроків назад була простора поляна з вічно ідеальними газонами, а тут густі зарості чого тільки не лінь. І не пройшли ми й десятка метрів по таки не простій місцині, як нас накрило. Звісно, що окрім Цезаріуса Крендана. Зеленоокий викладач бував за межею вже явно не раз. Власне, я б хотіла побачити поруч саме його в такий момент. І от вуаля, бажання виконано.

– Глибоко вдихайте і видихайте. Заспокоюємося. Пам’ятаємо, що всі з вас були готові покинути академію ще до вступу. От хоча б ти Дрейку,– підійшов даркен до нашого супутника й щось шепнув.

Ніби минула секунда, а один з нашої шістки вже був іншою людиною. Я знову побачила того самого даркена, що не міг не привернути мій творчий погляд. Горда постава, впевнений погляд та просто мега красива зовнішність, яку підкреслювали промінчики сонця немов світло софітів. Навіть якийсь жучок, що повз по його волоссю не зміг попсувати картинки.

– Дрейку, в тебе там щось по голові повзе,– розумію, даркени й все таке, але я б хотіла б, аби мені говорили про такі речі. Все ж не надто приємно.

– Аааау,– пискнув Дрейк та почав бити себе по голові, високо підскакуючи на місці.

Ну от, забираю свої слова назад. Дрейк тепер абсолютно не приваблива для мене людина. Панікер з нього ще той. Обличчя скривлене, волосся перехняблене. Не такого даркена хочеться малювати, а якщо чисто випадково зробила б це, то спалила б листок від гріха подалі.

І хоч хотілося закидати Дрейка тапками, було в його поведінці щось цілюще. Своїм найвищим з усіх можливих писків він допоміг нам прийняти дві сутності та встановити між ними ідеальний баланс. А коли це відбулося – нарешті змогла вдихнути на повні груди й почати насолоджуватися життям. Все здавалося бездоганним.

– Пропоную просуватися вперед, але до міста близько не підходити. Нам ще відновлювати магічні резерви близько доби й зустріч з мисливцями буде абсолютно ні до чого,– Цезаріус Крендан взяв все в свої руки й ми  були абсолютно не проти.

– Чекайте, хто обрав вас головним?– все ж Кесі не погоджувалася зі мною. Хто б сумнівався.

– А в тебе є кращі пропозиції?– подала голос Розі.– Думаю, містер Крендан краще знає, що робити.

– Ми тут зараз всі рівні. Немає поділу на викладачів чи студентів. То чом не вирішувати все разом?-– а досить непогана пропозиція. Я очікувала від Кесі оголошення диктатури, але зовсім не цього.

– Я лише за. До речі, називайте мене Цезаріусом чи як там вам взагалі зручно. Між нами не така вже й велика різниця. За людськими мірками мені двадцять вісім, тож не такий я вже старий динозавр, як містер Флінтстоун,– посміхнувся Цезаріус.

– Всі за?– ну хто ж я така, аби не відповісти на таку чарівну посмішку.

– Без питань,– погодився Брайс, а за ним Розі й Кесі.

– Ви десь бачили того жука? Я його вже вбив?– лиш Дрейк був у своєму репертуарі.

– Та він в тебе на плечі. Якраз на спину переповзає,– ну що вже поробиш – Брайс як Брайс. Дивно, що ця його жилка лиш зараз прокинулася.

Я першою почала продиратися крізь лісову гущавину, ігноруючи Дрейка, що досі не міг заспокоїтися. Цезаріус миттю приєднався до мене та м’яко відсторонив за свою широку спину, сам прочищаючи нам дорогу чимось на зразок світлового меча. А я що? Нічого. Просто подумки подякувала комусь там за те, що він з нами. Так-так, жінка може все, але ж я просто обожнюю спихнути важку роботу на міцні чоловічі плечі.

Йшла за Цезаріусом та єдине, що мені залишалося – це просто милуватися ним, ступаючи по м’якій стежині. Не знаю, як йому вдавалося, але все гілля, висока трава й тому подібне, стелилися, утворюючи щось схоже на плетений місток, покритий різноманітними травами.

– Ти…ви…використовуєте магію?– нарешті до мене дійшло, звідки в нього взагалі цей меч і яким чином доріжка виходить такою чудовою.– Але ж резерв сил – він так не відновиться.

– По-перше, можеш спокійно говорити до мене на ти. А по-друге, це настільки простесенькі заклинання, що вони навпаки принесуть мені лише користь. Навіть ще кілька хатинок з легкістю змайструю. До речі, як тобі це місце?

– Непогане. Здається, я навіть чую джерело.

– На карті воно є, але мені колеги розповідали, що його не так вже просто знайти. Хоч це не зовсім те, що ти думаєш. Це невеличке озерце, в яке впадає гірське джерело. Чому воно залишається приховане ілюзією від даркенів – гадки не маю. Проте мусимо його знайти.

– Люди...люди...рятуйте,– раптом уривчасто закричав Брайс десь збоку.

– Я тобі казала не йти туди, чим ти мене слухав?– кілька слів Кесі й все стало на свої місця.

– От ми його й знайшли,– посміхнулася я Цезаріусу, біжучи на допомогу мокрій парочці, що якраз вилазила на розлогу вербу з води. Не думала, що посеред лісової гущавини взагалі можна зустріти і одне, і друге, але дива трапляються.

– Та тримаєшся ти вже за неї, відпусти мене,– шипіла Кесі, поки Брайс не відчіплювався від неї, немов приклеївшись до дівчини.– А казав, що нічого не боїшся.

– Я нічого й не боюся,– відпустив він нарешті даркену й миттю шугнув у озеро з головою.

– Та щоб тебе,– пірнула знову Кесі, за шкірки витягаючи Брайса з води.– Тримайся вже за це довбане дерево й вилазь.

– Та не кричи ти.

– Зараз я тобі ще й як покричу,– чимось вони мені та й нагадували одружену парочку. Хоча ні…вони мені всім нагадували одружену парочку.