Розділ 25

Наступні дні я уникала всіх і кожного. А це відчуття…сорому напевно, не відпускало. Ну як можна було втнути таку дурницю? Сама собі не повірила б, якби не знала, що о так, я можу, вмію, практикую. Хотілося б повернути час назад, але поки не опустилася до того рівня, щоб вірити, наче це можливо.

– Кесі поранили,– забігла задихана Розалія в кімнату, одразу барикадуючи двері комодом.– Швидко у вікно, цього разу перемога не за нами.

– Все серйозно? Де вона?

– Вони з Брайсом переховуються в підземеллях. Рана швидко затягується, але поки магія спрямована лише на це й не слухається її. Будемо вибиратися самі.

– А як же Паркі?

– Я не бачила його вже тиждень. Гадки не маю, де його шукати та й в нас немає такої розкоші як час. Вони порушили бар’єр і заполонили академію. Я їх повела за собою, тому або стрибаєш зараз, або гинеш тут. Вибір твій.

Мені повторення були ні до чого. Перспективка опинитися в лапах псевдо даркенів чи загинути – не надто подобалася. Краще я їх познищую потім, а не вони мене зараз.

– Куди прямуємо?– зробила сальто, ухиляючись від вибухів та численних заклинань. Хм, тепер в нас не було кімнати. На її місці зяяла діра не маленьких масштабів.

– До межі,– швидко відповіла Розі, кидаючи за мою спину кілька заклинань.

Я знала, що її перетин нічого доброго не світить для даркени-недоучки, але сперечатися не збиралася. Ми пройшли три випробування й це було чимало. Далі ж вони самі винні. Але я особисто вважаю, що наша п’ятірка і частково Дрейк, заслуговуємо на випуск. Ми показали достойний рівень й гідні називатися даркенами.

Але з іншого боку, що це означало для нас? Жорстокий зовнішній світ, сповнений мисливців, які тільки того й чекають, коли ти зробиш першу помилку. А її вистачить. Цілком. Бо одна помилка проти професіоналів, що життя присвятили своїй справі – це вважай смертний вирок. Тобі, а не їм, звісно. Проте вони зовсім не чекають нас – славного загону даркенів, яким тепер все одно немає куди йти. А це була їх помилка, бо тепер в нас є лише одна мета – вижити й найімовірніше це буде за їх рахунок.

– Кесі з Брайсом приєднаються до нас?

– Як тільки вона відновиться. Ми будемо чекати їх біля межі добу. Не прийдуть – наші шляхи розійдуться.

– Думаєш, Паркі зрозуміє, що потрібно перейти межу?

– Якщо чесно, мені здається, що він вже давно це зробив.

Я лише кивнула, розуміючи, через кого це сталося. Якби не моє дурнувате відношення до стосунків і підозри до всього цього через минуле, то таких наслідків не було б. А так я, виходить, напартачила й у всьому. Ну що ж, така вже я, Шарлін Девілкон.

– Далеко ще?– до того ж, шалено нетерпляча. Не подумайте, що слабачка, просто бігти й відбиватися від числених заклинань водночас не так вже й легко.

– Зовсім ні, але мені здається, що я бачу Кесі. Дивись,– Розі спинилася, ставлячи на нас щит, а я, кидаючи заклинаннями навмання, побачила трійцю даркенів. Значить, Паркі з ними.

– Давай їх прикриємо. Але треба трішки підійти.

Я побігла назустріч заклинанням,  відчуваючи, що вискочила з-під захисту Розі, але мені він вже і не був потрібен. Біля чотирьох сфер у землю й в нас є непоганий захист, укріплений магією. Тепер Розі також зможе зосередитися на заклинаннях, а не щитах.

З кожною хвилиною ставало все гарячіше. Академію захопили псевдо даркени й вони зараз висипалися з будівлі. Їх блюзнірські радісні пісеньки долинали навіть до нас. Але… чому на новому прапорці над академією зображений чистесенький памперс на червоному тлі? Це ще й так гарно виділяється на фоні синього неба. Вони геть здуріли, чи що? Оригінальності їм не позичати.

– Розі, зможеш створити щити ще й для них?– Кесі з Брайсом були вже зовсім близько, а разом з ними і Дрейк, що допомагав нести подругу, весь лівий бік форми якої був у крові.

– Думаю, резерву сил якраз вистачить. Вибігаємо на рахунок три.

Раз. Спалахи купола навколо академії дали знати про те, що він повертається до норми. Два. Чи встигнемо ми дістатися, чи й так і залишимося гинути тут? Навряд чи нам просто пробачать. Три. Ми повинні встигнути.

Вибігаємо з Розі та пропускаємо Дрейка, Брайса та Кесі ближче до купола. Розі ховає всіх під заледве помітним рожевим мерехтінням. Перша трійця вже за бортом тонучого корабля під назвою академія. Я шпортаюся й падаю, відриваючись від них та втрачаючи захист й відчуваю, як у мій бік летить біля десятка ворожих сфер. Вже хочу прощатися з життям, коли знову відчуваю на собі чийсь захист.

– Паркі?– піднімаю голову, бо краєм ока бачу Розі вже за межею, що от-от закриється для всіх.

– Який ще Паркі, давай вставай, бо підуть без нас. Додуматися ж тільки – впасти посеред бою. Це ще геніальніше, ніж йти красти відповіді посеред ночі, хоча ніхто з викладачів практично не спить. А те кубло? Хто так взагалі в люди вибирається?

– Цезаріусе,– підхоплююся й вловлюю посмішку на вустах, над якими зібралися далеко не поодинокі бісеринки поту.

Викладач пхає мене за межу й в останні секунди, запустивши ще кілька сфер по псевдо даркенах, стрибає слідом.

Ну от і все. Назад шляху немає. А нас знову шість. Проте на душі кішки шкребуть. Де ж ти, Паркі?