Розділ 24

Я щось собі таке намудрувала… Уявила, наче ми пупи світу, які всім навколо потрібні-потрібні. А от і вивляється, що ні. Через раптові масові напади як в академії, так і поза нею, про нас просто забули. Хоча й ми то не надто хвилювалися, бо як тільки сили повернулися, довелося знову вступити у бій.

Цього разу на боці Ріслії Елкінс. Наша шестірка стояла пліч-о-пліч так, наче боролася разом все життя. Навіть викладачка, сьома з нашої групки, здавалася невід’ємним цілим. Хоч як і не хотілося, але прикрила її кілька разів. Тепер вона мені буде винна, але кому це взагалі потрібно.

В академії було надто багато своїх серед чужих і я навіть було почала підозрювати Паркі. Надзвичайно якийсь вже він підозрілий. Разів п’ять після поєдинку з викладачкою запитував чи все зі мною добре. Ми ж даркени! Якби зі мною було щось не те, то я вже на ногах не стояла б. Тоді до чого тут взагалі ці питання?!

Тому от щось в голову стрельнуло й вирішила вивести його на чисту воду. Покликала так, наче просто хочу поговорити. Ну там про гіпопотамів, наприклад. А він взяв і погодився. Йому що жити набридло? Це ж така нудятина була б, а він тут як тут. Явно щось з ним не те.

– Ем, то що ти думаєш?– не знала, що взагалі говорити, тож нехай починає. Ми були самі, тож може навіть на розмову не розщедриться й одразу нападе?

– Цікаві тваринки. Ніколи їх не бачив, але думаю було б цікаво поспостерігати за ними. Та й у красивих місцинках вони живуть,– якось замріяно промовив одногрупник, виглядаючи миролюбнішим за всіх навколо разом взятих. Але ж зовсім нещодавно його обличчя були перекошеним від злоби, а кожен рух був смертельним. В такі різкі зміни я не повірю.

– По-твоєму грязюка це красиво?– таки вирішила підтримати тему розмови, хоч якою абсурдною вона не була б.

– Я про озера говорю.

– Оу, ясно,– промовила й затихла. Надто незручно з якогось дива було. Чого б це…

– Арі, навіщо ти мене покликала? Я, звісно, не проти, але може ти хотіла не про бегемотів розмовляти?– було в його погляді щось незрозуміле.

– Та ні. Про це й лише про це. От розкажи мені, що ти про них знаєш. Мені раптом цікаво стало,– скривила я мордочку, наче дійсно так думаю, але очевидно не дуже переконливо. Цікаво, як в дані моменти виглядають гіпопотами…

– Ти думаєш про те, що і я?

– Про те, чи можуть гіпопотами змінювати міміку?

– Які ще гіпопотами. Я про інше,– Паркі вже починало дратувати це все. Якраз те, що мені й потрібно.

– Озера?– серйозно не розуміла, що там коїться в його голові.

Але Паркі відповідати й не збирався. А просто напросто потягнувся до мене. І що було робити мені? Відкинула його від себе потужним сплеском, вдаривши об далеко не м’якеньку стіну академії, яка в місці удару навіть посипалася. Проте його карі очі, що дивилися на мене таким обуреним, ображеним й водночас розчарованим поглядом, миттю розставили все на свої місця. Не збирався він на мене нападати. Максимум з поцілунками, але то вже якось можна було потерпіти.

– Пробач, ти був надто близько,– подумки я вже картала себе за дурну поведінку.

– А цілуються по-твоєму здалеку?– ображено обтрушувався Паркі, приводячи сяк-так себе до норми.

– Я думала ти хочеш напасти,– спробувала виправдатися, підходячи до нього, але один жест одногрупника й спинилася на місці.

– От робити мені немає чого. Я ще мало не з першого дня навчання намагаюся показати, що ти для мене не просто друг, а тобі це неначе яка розвага. Як можна не помічати цього?

– Ну…

– Забудь. Я більше чути про це не хочу. І взагалі, тримайся від мене подалі зі своєю магією.

– Пробач,– знову пискнула я, розуміючи, що справді винна як ніколи.