Розділ 20

– Ем…– так і продовжувала тягнути ноту, дивуючись першому випробуванню.

Ну серйозно, невже я даремно вдягнула найзручніші штани та сорочечку зі свого нового гардеробу? Може тут собі якихось поєдинків чекала або хоча б чогось магічного. Проте на гадку навіть не збиралося спадати одне до банальності просте питання: «Який ваш найбільший страх?».

Бо реально, от який він? Як взагалі можна на це відповісти? Все моє життя – це суцільна дурниця, де не було нічогісінько нормального. Я навіть не могла дізнатися як воно – просто пожити спокійнісінько, не ламаючи собі голову як витримати наступне справжнє життєве випробування, а не цю маячню. Таке життя навчило не боятися. То який у мене тоді може бути найбільший страх?

– Залишитися самотньою,– врешті промовила, дивлячись в свічадо часу, на якому свого часу містер Бельмак переглядав мої спогади.

Але замість якихось яскравих картинок з днів моїх минувших, з’явилося те, чого явно ще раніше не було. Я біжу за Паркі та Кесі, що про щось затято сперечаються. Це переходить мало не в бійку, коли втручається Брайс. Підходить і Розі. Всі розходяться, але вже не бажаючи мати нічого спільного одне з одним, коли тут їх оточують мисливці. Паркі з Розі затиснуті в пастці, а Брайс підморгує мені з-за башти одного з будинків і зникає геть. Поруч від нього тріпотіло ж руде волосся Кесі.

– Що за маячня? Такого ніколи не трапиться. Ну добре, Кесі з Брайсом, на них схоже, але ж Розі з Паркі не будуть так підставлятися.

– Одна малесенька помилочка і все можливо,– містер Бельмак, кинув надто обурливий погляд на мене після слів про його гіпотетичну дочку. Але ж хіба вона дещо не егоцентрична? Подруга, звісно, непогана. Наче. Проте хто там зна ці можливі перебіги майбутнього.

– Але тільки не з Розі та Паркі,– не здавалася я, але містер Бельмак лише пирхнув, переходячи до наступних учасників відбору.

Проте чи мав він рацію? Раптом таке станеться насправді й що тоді? Я не дам їм вдруге загинути на порожньому місці. Можливо, це й звучить прикольно, але повірте мені, це зовсім не так. Бо серйозно стає надто образливо за власну тупість. А це ж відчуття ще й посилюється і хтозна, може ми там якимись каркенами станемо після другої смерті.

– Який ваш найбільший страх?– промовив містер Бельмак, підходячи до дівчини, дуже схожої на мене. Таке ж світле волосся, виразні блакитні очі, маленькі пухкі губи та чудова постава. То я трішки про себе, мабуть, перебільшила. Бо на відміну від мене, ця даркена дійсно була такою ж ідеальною, як і Кесі. Але поки можу таке сказати лише про зовнішність.

– Залишитися самотньою,– пробелькотіла вона, з усієї сили стримуючи тремтіння.

Та вона знущається. Ну от реально. Мало того, що капець як схожа на мене, так вона ще й відповіді мої повторює. Ну хоч трішки оригінальності додала б. Бісить вже. Надто схожа на мене. Але тоді хіба я також не повинна бісити всіх? Та ну. Я ж така чудова даркена, кого взагалі можу бісити?

Я мимоволі було встигла підійти до свічада часу, від якого встигли відтягнути найбільш неоригінальну даркену й мимоволі поглянула на нього. А там всі мої знайомі замерехтіли. Навіть та єдина бабуська, про яку й подумати не могла, як вона ставиться до мене насправді. Ну капець просто. Але байдуже. Якби я на таких речах зависала, то мене б тут ніколи не було. Проте я тут і рухаюся далі, а вони залишилися десь там у своїх нікчемних звичайних людських тілах. Отже, хто крутий? Я крута.

– Який ваш найбільший страх?– містер Бельмак зі свічадом підійшов до Розі, після того я попередню даркену мало не викинули звідси.

– Завмерти. Втратити контроль,– на відміну від інших це був не якийсь шепіт, а мало не крик. Ним вона немов хотіла заявити всьому світу, що можливо, це її найбільші страхи, але вона боротиметься з ними будь-якою ціною.

Рудий декано-викладаче-наставнико-методист лиш кивнув та подався до наступного учасника відбору. Це був абсолютно незнайомий мені даркен і якщо інших трьох в цьому залі я знала чи взагалі коли-небудь бачила, то його зустріла вперше. Високий, десь на голову вищий за мене, він немов возвеличувався над всіма. Та й постать і хода в нього були немов королівськими. А коли він поглянув своїми ніжними карамельними очима на мене, то немов серце тьохнула. І випереджу вас, о ні, я не закохалася. Просто боролася з бажанням тут й зараз намалювати його.

– Який ваш найбільший страх?

– Бачити байдужість в очах людей,– тенор немов солодким медом полився по кімнаті, а погляд його власника спинився на мені. Це він про мене говорив чи що? До його відома, бувають у мене моменти байдужості. Але тоді я просто думаю про все на світі й складно поєднувати почуття з обмірковуванням першопричини всього.

– Непогано,– зиркнув містер Бельмак на свічадо часу. І це було перше щось подібне до похвали, що зірвалося з його вуст.

Хто ж цей загадковий даркен, який в ідеальності з легкістю міг би позмагатися з Кесі та тією моєю недо копією й так само просто перемогти?