Розділ 17

– Арі, що з твоєю сумкою?– здивовано вирячилася Кесі на мене.

– А що з нею не так? Сумка як сумка,– ще й провела рукою по ремінці. Наче нічого не змінилося.

– То діра в ній – це оригінальний задум дизайнера?

– Та це всього лише дрібничка. Не зважай,– відмахнулася, наперед знаючи, що ніхто нічого не помітив. Звісно, не про сумку мова. Аж бісить, що мій героїзм так і лишається неоціненим.

– Звісно,– хмикнула вона, але таки відчепилася.

– Ви вже заповнювали бланки?– підскочила до нас Розі й на її вустах постійно то з’являлася посмішка, то вона її ховала за маскою байдужості. Проте ми й так прекрасно розуміли, що вона шалено рада такій можливості.

– Та ще поки ні. Була трішки зайнята,– знову глянула на сумку, яку таки намагалася реанімувати, але безуспішно. Добре, що хоч не настільки плачевно все завершилося, як з коридором.– А що в тебе там?

– Я пройшла до відбору!– оце щастя в людини. Аж мені передалося.

– Надумала нас покинути?– насмішкувато-погрозливо підійшла прямо впритул до Розі, копіюючи Ріслію Елкінс.

– О так. Нарешті здихаюся від вас. Знаєш, пригоди з тобою скоро й безсмертного в могилу заведуть,– ех, і вона таки помітила мою сумку.

– Ну вибачайте, вже як є. Нічого з собою не вдію,– посміхнулася, обіймаючи Розі.– Вітаю тебе.

– Ще зарано.

– По-моєму це й так непоганий показник. В тебе є всі шанси таки вирватися звідси,– в душі ж була впевнена, що вона точно покине нас. Як і Кесі, що раптом кудись зникла. Напевне пішла за бланками.–Сумуватимеш?

– З якого дива? Я ж вас з собою прихоплю.

– Ну-ну. Я ж просто створена для життя зі звичайнісінькими смертними,– знову пригадала злощасний коридор.

– А хто сказав зі звичайними смертними? Можемо створити свою академію чи якесь подібне місце, де всі даркени зможуть бути собою.

– А що? Непогано,– посміхнулася я.– Цікаво, що про це скаже Кесі.

– Давай краще спершу це буде між нами. Надто вже вона віддана цьому місцю. От коли її виключать, тоді й запропонуємо приєднатися.

– Думаєш, її виженуть?

– Та миттєво, якщо це взагалі можна. Кесі більше личить буди викладачем, ніж студенткою. Повір, вона навіть на дещицю не розкриває свій потенціал,– Розі розповідала так захоплено, що без вагань вірила кожнісінькому слову.

– Ого. Я це, звісно, очікувала. Але якщо це вона ще й ховає свої можливості, то наскільки Кесі сильна насправді?

– Навіть мені це не відомо.

Ми, не змовляючись, обернулися й провели поглядом рудоволосу подругу. Ідеальна постава, ідеальна хода, ідеальні рухи, ідеальна пропорційність тіла. Вона була буквально ідеальною у всьому. У всьому окрім Брайса. Але що поробиш – кохання воно таке немилосердне. Моя перша закоханість була ще до того, як стала даркеною й то було дійсно шалено. Я мало не залежала від кожнісінького слова, погляду чи дотику коханого, а як же Кесі? Даркенійська сутність підсилює ж не тільки емоції, а й відчуття.

Немов на підтвердження власних думок, зловила погляд Кесі. Вона невідривно стежила за Брайсом, що схилився над бланком. Його волосся злегка спало на лоба, прикриваючи праве око й при цьому він був не менш чарівним. От би ще рота не розтуляв, як завжди, то й сам був би ідеальним. Бо його зовнішність саме така. Я б сказала, що Брайсова статурка найкраща з усієї групи, а ці блакитні очі… На них я просто помішана. І…чорт. Мене зараз Кесі приб’є. Добре, що вчасно помітила.

– Тримай. Прихопила й тобі,– простягнула вона мені бланк, що був буквально пустим білим аркушем.

– Це якийсь жарт?– почала крутити папірчик в руках, вмикати ліхтарик, випробовувати найрізноманітніші заклинання.

– Дивись не спали,– якраз вчасно Кесі загасила маленький вогник на моїй руці, завдяки якому хотіла проявити «невидимі чорнила».– Ти збожеволіла чи що? Відмова від бланку в такому світлі й ти одразу за гратами. Так вільне життя вже набридло?

– Та йди ти. Краще розкажи, що тут писати, бо жодного питання не бачу.

– Почекай трохи. Куди так поспішаєш? Просто не випускай листочок з рук. Питання визріють як тільки будеш готова,– Кесі дістала звідкись ручку й почала швидко відповідати на питання свого бланку.

Я ж просто дивилася й жаліла себе. Реально. Бо як то так, що всі вже позаповнювали бланки або почали це робити, а я маю з чималеньким таким листочком тинятися по приміщенню? Явно хтось щось казав, що не можна йти звідси, поки не заповниш. Навіть цього не пам’ятаю.

А тут вже Розі давно кудись поділася зі своїми одногрупниками. Кесі заповнила бланк і він миттю перенісся в коробку. Навіть Брайс таки дописав останню буквочку й я з подивом помітила, як і його листочок приєднується до Кесиного. В чому ж моя проблема то? Чи річ в тому, що я єдиний тут недосконалий новачок? Бо я буквально самісінька залишилася в залі. Навіть тих новачків, яких взяли до інших груп одночасно зі мною, тут не було.

Раптом листочок заіскрився і красивим курсивом на ньому вишкрябалося: «Чи хочете ви продовжувати навчання в академії? Чому?».

Серйозно? Все було настільки просто? Та я ж буквально бачила як Кесі обписала аркуш з обох боків дрібнюсіньким шрифтом. Як можна на таке питання відповісти такою кількістю тексту? Хоча про що це я. На неї дуже схоже. Але от Брайс? Що він міг такого написати? «Люблю пранки, а це найкраще місце для них»?

Хоча… Не настільки то все просто. Я буквально не знаю, що мені сказати. З одного боку зізнаюся, що тут цікаво. Поруч завжди є чи то Розі, чи то Кесі, чи то Паркі, чи то навіть той самий Брайс. Та й пари досить цікаві. Особливо ті моменти, коли рятую викладачів та коридори (ну а раптом він сам хотів розвалитися, а я допомогла?). Та й самі викладачі досить непогані.

Але з іншого боку – що я робитиму тут без друзів. Їх підтримка – це просто найбільший скарб для мене. Надто після попереднього досвіду. Жодних підколів чи підстав з їх боку. Хоча…краще забудемо той момент з Кесі. Все ж, цінний досвід був. Але мені таких друзів не вистачало все життя і я не готова була відмовлятися від них.