Розділ 16

Я виходила з кабінету Бельмака вже зовсім інакшою. Ні, все ще даркеною. Ні, володіла магією на тому ж самісінькому рівні. Але було щось разюче відмінне від мене колишньої – я вперше відчула себе десь справді потрібною. Треба, таке також буває. А я то думала, що таке трапляється хіба в книгах та серіалах.

Якось так гордо ступала коридорами академії. Впевнено, крок за кроком, просувалася до найбільшої зали на загальні збори. Але здається, то було занадто, бо практично після кожного мого кроку почали відвалюватися шматочки каміння з плитки. Ну чому ж тут все таке потріпане? На солодке фінансування значить є та й з лишком, а на ремонт нуль? Чи то всім аж настільки лінь. Бо мене сьогодні аж плющить, настільки після того випадку хочеться бути корисною.

А й справді? Якщо магія мені сьогодні так чудово піддається, то чом не бути корисною? Даркени мені ще подякують. А почати можна хоча б з цього коридорчика. Надто вже убого він виглядає, в порівнянні з рештою приміщення.

Міцно заплющила очі, шукаючи джерело магії в собі. Потроху, потроху я таки знаходила його, звільняючи енергію для заклинання… Ну добре, брешу. Немає в нас ніяких джерел магії. То все пуста маячня. Я просто зажмурилася, уявила потрібний мені результат і сплеснула в долоні, вивільняючи хвилю енергії.

Не знаю, кого винити й чи робити це взагалі, але я впала. Боляче так було, хоч практично нічого після падіння не залишилося. Виглядала точнісінько так само, але от коридорчик… Як би то сказати… Коротче, його не було. І реально, себе я винити не буду. Можливо, моя магія й справді руйнівна, але чиюсь постать я точно бачила. Вона стояла на межі початку коридору й єдине, що я помітила в темряві – це сліпучу посмішку, яку тільки й було видно.

Проте літати поки не вміла та й ніколи б навчитися не змогла, а тікати було потрібно. Якщо мене застукають, то або оголосять нестабільною як Розі, або взагалі виженуть. Тож швидко підвелася й обтрусилася. А ще зробила ще один сплеск руками, звільнивши магічні часточки. Ось тому я й думала, що зможу зробити ремонт, адже після зустрічі з Цезаріусом навчилася відновлювальних чарів. Звісно, то було зосереджено на зачісці та вбранні, але чомусь мені здавалося, що й коридорчику має підійти. Але ну що вже поробиш. Краще мені бігти в залу, як і збиралася.

Даркени швидко наповнювали чимале приміщення. Якби не знала, що загалом їх вкрай багато, то знову почала б підозрювати якісь теорії змови. Але ні. Цього разу це дійсно нормально. Та й як не парадоксально, в результаті лавок вистачило на всіх.

Бельмак Кравц поволі йшов до підвищення, розмовляючи з Юлісою Анджик. Вони жваво про щось дискутували й питання, обговорювані ними, явно були не з приємних. Якщо раніше очі Бельмака були просто червоними, то зараз цей вогняний червоний ладний був спопелити будь-кого, хто насмілиться в них поглянути. Не очікувала такого від методиста/декана академії, який здавався мені найдобродушнішим з усіх тут присутніх. Зараз навіть Ріслія Елкінс викликала в мене більш теплі почуття. Хоча я цілком розуміла, що відбувається й у яких масштабах. Або ж просто намагалася це зробити.

– Від сьогодні кожен зможе пройти випробування та випуститися з академії в будь-який час,– обличчя Бельмака Кравца була надто серйозним для звичайнісінького жарту.– Знаю, багато з вас вже давно думають про це. Пані Юлісо, прошу, продовжуйте.

– Хочете ви того чи ні, зараз кожен має заповнити короткі бланки,– блондинка помінялася з Бельмаком місцями та торкнулася клавіші підсилювача голосу.– В них немає нічого особливого. Лише якщо ви дійсно хочете покинути академію, бланки миттю опиняться в тому скляному кубі, з якого ніхто не зможе витягнути свій бланк.

– Оо. Ставлю все, що в мене є – зараз вона заговорить про перо,– шепнув Брайс.

– Щоб все було правдиво, кожен з вас отримає зачакловане перо. Як не намагайтеся, воно не дасть збрехати. Всі, хто не заповнить бланк або вилетять, або опиняться за гратами. Тож вирішувати вам. Але я б таки радила просто дати кілька відповідей на найпростіші питання,– люб’язно посміхнулася вона, проте після сьогоднішнього інциденту це було більше схоже на насторожену гримасу. Здавалося, вони до чогось готуються.

А от і воно. Не встигла Юліса відійти з імпровізованої сцени, як в неї полетіло нове смертоносне заклинання. Та що ж це таке? Хоч якась різноманітність то може бути? Нападіть он на мене. Я просто чекаю не дочекаюсь цього. Але ні, бляха, знову Юліса. Розумію, викладачка нудна й саме через неї стало тяжкувато прикидатися адептом академії, але ж повагу то майте.

– Па…– хотіла було попередити, але швидке заклинання мовчання збоку і єдине, що мені залишається – це відкривати й закривати рот, не зроняючи ані звуку.

От підлота. Це ти? На мене? Та я зараз тобі покажу.

Підскочила на лавці, з подивом знову помічаючи загальний стан заціпеніння й буквально стрибнула на негідника. На ходу ще й кинула свою сумку навпереріз закляттю. Незрабний брюнет прямо таки розпластався на підлозі під вагою моєї тушки та тепер вже саме він не міг промовити ні слова. Навіть не знаю чому… Ну добре, коли тобі по грудині прилетіло з коліна, то не зовсім то й подихаєш. Сам винен. Розізлив же не на жарт.

Хоча йому то можна пробачити. Гострі скули, пухкі вуста, погляд зелених очей, що немов пробирається тобі в душу… В ньому все так і говорило…намалюй мене. І чесно кажучи, прямо зараз сіла б вимальовувати ці правильні риси обличчя, високе чоло, ідеальний ніс з невеличкою горбинкою, але він щойно напав на викладача академії. Тож потерплю я зі своїми різкими нападами натхнення. Аж дратує вже це все. Ще й відчуття такі, що легко сплутала б із закоханістю. Чи я вже це зробила? Не суть. Краще здам його містеру Бельмаку.