Розділ 15

Новий день, знову вкрай переповнені аудиторії та й сама академія загалом. Здавалося, що прибули нові даркени, хоч теоретично це й було неможливо. Але раніше значно легше було навіть банально ходити коридорами. Зараз же не протиснутися. А про їдальню я взагалі мовчу. Одна бідненька даркена точно залишилася без шматочка улюбленого тортика й мусила заїдати своє горе чорним шоколадом. ЧОРНИМ. Як же я його ненавиджу.

– Чуєш, це приїхали якісь новенькі?– не втрималася я й під нудотний монолог Юліси Анджик – викладачки з етики, запитала в Кесі.

Проте подруга лише відмахнулася від мене, уважно занотовуючи кожнісіньке слово низенької блондинки, що ніколи не знімала окулярів. Кесі робила це так натхненно, що аж рудий чубчик підстрибував щосекунди. І це все при тому, що вона мала повні конспекти лекцій до кожного предмету ще задовго до початку навчання. До того ж навіть не сумніваюся, що вона вже давно знала їх напам’ять.

– Пс… Чуєш?– спробувала свою удачу, повернувшись до Брайса.– Тобі не здається, що даркенів останнім часом побільшало?

Але даремно я щось питала. Брайс був настільки вимучений після вчорашнього, що все на що він спромігся – це доповзти до аудиторії й гмикнути на моє питання. Бідненький виглядав досить паршиво. Взагалі не думала, що даркенів можна виснажити аж настільки. Та й я розумію, що всім ми тут не першої свіжості, але щоб бути аж настільки блідим... Так жаль його стало, що якби не підозріло переповнена аудиторія, не змогла б навіть хоч на секунду хвилюватися за одногрупника.

Але голову все ж не покидали підозри. І я навіть не знала, в чому мені таки варто сумніватися. Бо то або я помиляюся, або всі під якимось масштабним заклинанням довіри. А повірте мені, в першу гіпотезу вірила в рази охочіше. І не тому, що через погану пам’ять на імена та обличчя більшість здавалася мені незнайомцями.

Але коли хтось з заднього ряду різко підвівся та випустив одне з моїх улюблених заклять «смертоносна стріла», стало цілком зрозумілим, що інтуїція мене зовсім не підводить. Найцікавіше ж те, що ніхто з присутніх не бачив, що викладачці загрожує небезпека. А тут ще й Юліса Анджик викликала Паркі відповідати і він підвівся прямо на траєкторії заклинання.

Я бачила все неначе в заповільненій зйомці. Летить стріла, а мені банально не вибратися навіть зі свого місця через суцільну тисняву. Нас ще не вчили, як знешкоджувати заклинання такої потужності, а відштовхнути ні одногрупника, ні викладачку я не встигну.

Не знаю, чому мені в голову стукнула дурнувата ідея та не знаю, чому я вирішила втілити її в життя, але просто взяла й створила контратакуюче заклинання. Саме ним я раніше зацідила по підступній фізіономії Ріслії Елкінс і мені взагалі-то після того моменту заборонили застосування такого типу магії, але… Не прикриватимуся цією ситуацією. Рано чи пізно й так використала б його знову, а тепер у мене є  ще й легальний привід це зробити.

– Астурціо,– сплеснула я руками під здивовані погляди кількох людей у залі. Вони до кінця вдавали, що під заклинанням довіри чи чого там, але таки видали себе, стежачи як заклинання просто вибиває вікно, так нікого й не ранячи.– Едхіранто.

Ще один сплеск магії пролетів по аудиторії, знімаючи навіювання зі справжніх студентів академії. Натомість нападники всілися назад за парти й почали натхненно писати конспект чи що то було, бо вони ж ні слова не слухали з того, що розповідала Юліса Анджик. Таку цікаву лекцію мені зіпсували… Хоча кого я дурю, сама ж не слухала. Нудно… Надто нудто.

– Арі, що відбувається?– приголомшений Паркі повсякчас то переводив свій погляд на мене, то на вікно, якого вже не було.

– Ем… Як би то його пояснити…– заколупала ногою далеко не єдину дірочку на підлозі.– Тут таке сталося...

– Чудова робота,– раптом посміхнулася мені Юліса Анджик.– Але наступного разу попереджай старших про свої підозри. Як бачиш, ніхто тут не любить робити ремонти.

– Обов’язково,– посміхнулася я.– Розступіться всі, будь ласка. Нам тут час навідатися вже до декана.

Даркени, наче знову заворожені, розсипалися у всі боки, звільняючи місце для недавніх нападників, яким так закортіло вчитися, що вони досі не могли відірватися від шкряботіння чогось у зошитах. Я вдячно вклонилася та вистрибнула в коридор – цього разу від занудної лекції врятувалася, але вона ж не остання…

Якщо вже цього дня я відчувала себе таким крутим магом, то ще один сплеск і вуаля – на стінах утворилися стрілочки, що вели мене прямісінько до кабінету декана. Зізнатися чесно, поки йшла, то висувала собі такі припущення, що це якийсь даркен, який на світлі білому ніколи не з’являється. Йому там років зо дві тисячі й він був деканом ще з початку літочислення. Академія змінювалася, а він залишався тим самим даркеном, чия постать завжди була сповнена таємниць.

Здавалося, стукіт у двері та я побачу його, зможу розгадати його найпотаємніші секрети, але… Заходжу до кабінету декана й бачу не кого іншого, як Бельмака, що хропить прямісінько за робочим столом. Так потужно, що стіни двигтіли. Напевне заклинання на кімнату наклав, щоб це було непомітно поза її межами. Проте всередині все дійсно ходором ходило. І це я не брешу. Все чистісінька правда. Бо було б мені чого намовляти на самого декана.

Хропіння навіть випадково зняло з моїх полонених різке натхнення до навчання й вони почали бурчати незнайомою мені мовою. Кілька слів і Бельмак вже стояв біля них, обплутуючи потужними чарами, щоб ті й поворухнути губами без його дозволу не могли.

– Ну ти що? Мало не випустила їх. Вони вже портал готували. І чого ми вас вчимо стільки років…

– Кхм…Я обернулася лише тиждень тому.

– Ой, пробач. Звик, що в нас раніше рідко були набори, а тут все переповнено раптом.

– То через оцих-от. Хотіли пустити смертельне заклинання в Юлісу Анджик. Ще й інших під гіпнозом тримали.

– Вау. Ти це все побачила?

– Якби ні, то тут з цими телепнями не стояла б,– ще раз окинула невдах-магів, які й пискнути зараз не могли.