Розділ 13

Вона дивилася на мене. Холодним, колючим поглядом, що пробирався до кісточок та змушував відчути найгірше, пригадати найболючіші спогади. Сама ж поводилася так, ніби нічого не відбувається. Просто звичайна розмова для неї. Для мене ж це було справжнісінькою мукою. Ще ніколи не почувалася так жахливо. А найголовніше те, що вона хотіла просто мене зламати і їй це майже вдалося.

Досконалість у зачісці. Макіяж заледве помітний, але вишуканий. Він вдало підкреслює гострі риси обличчя Ріслії Елкінс. Викладачка досі не зводить погляду з мене, а я продовжую вивчати її. Коштовні прикраси, брендовий одяг. Сумніваюся, що їй коли-небудь чогось не вистачало. Та хіба ж ти спробуєш не принести на блюдечці чогось для майстрині з бойових мистецтв?

А вона цього й хоче. Чекає, поки зламаюся й наче та собачка застрибаю перед нею, виконуючи забаганки. Пропущу перший удар. Він найважливіший. Адже головний бій відбувається ще до прямого зіткнення з ворогом. Це та сама битва поглядами, через яку проходять всі професіонали. Але ж я не така. Вона навпаки.

І я не витримувала. Три слова та хвилинна мовчанка. Знову і знову. А ти сидиш і вислуховуєш, не в змозі промовити жодного звуку. Хотілося б, але неначе хтось зсередини стримує тебе, не дає відповісти смачненьким слівцем. Й чим довше стримуєш себе, тим більше закриваєшся за залізною стіною. Але вона не така міцна. Здається, що от-от впаде і це буде твій останній захист, що зруйнується вщент.

Сльози прикрили картинку перед очима, повертаючи мене в один з тимчасових будинків. Знову вечірка й я знову самотня. Посеред всього натовпу, але одна. І тут приходить він – весь такий ідеальний з засмагою бронзового відтінку. Був надто схожим на ідола, а я не хотіла бути сама…

– То кому ти потрібна? Що б зробила?– не менш крижаний тон повертає до життя наче контрастний душ.

Я знову мовчу. Перша сльозинка от-от скотиться по моєму обличчю і це означатиме поразку. Підводжу погляд і бачу його. Нас з Паркі розділяє скляна стіна, але вона не в змозі закрити від мене його підтримку. Цей погляд, сповнений справжніх живих емоцій, не зміниш ні на що і я боротимуся, щоб вони поселилися в моєму серці також. Досить вже почуватися ніким.

Перекидаю стіл одним ривком, а кожен мій рух супроводжується чіпким поглядом Ріслії Елкінс. Тепер нас нічого не розділяє і я можу помітити чудову поставу викладачки. Ще до перевтілення на тренування вона витрачала чимало часу. Навіть не здивуюся, якщо вже тоді встигла захистити свій титул. Але тоді в неї не було магії, тож це мій шанс.

Коротка серія ударів з мого боку і жоден з них не наблизився навіть на сантиметр до Ріслії Елкінс. Вона ухилялася так спритно, наче тільки й чекала такої поведінки від мене. А що, якщо це дійсно було так? Що, якщо опинившись в новому амплуа, ми всі стали немов відкритими книгами? Імпровізація врятувала б непогано і я включила її в цю небезпечну гру.

Спалах сяйва і я відстрибнула під пильним поглядом Паркі. Він стискав кулаки від безсилля, адже стіна не давала йому пройти. Та чи потрібно було мені це насправді? Чи чекала чиєїсь допомоги? Я мала в першу чергу довести собі, що заслуговую бути в академії, заслуговую мати таких чудових друзів, заслуговую на нове життя.

Один відволікаючий маневр за допомогою магії і швидкий удар по знахабнілому обличчю викладачки. Так, можливо то був її метод навчання. Але це так не працює. Ламати нестабільних даркенів-новачків, щоб позбутися їх по максимуму та не витрачати власний час на навчання. Я такої поведінки ні від кого не потерплю. Потрібно покласти цьому край раз і назавжди.

– Астурціо,– новий сплеск руками й хвиля енергії просто змітає викладачку.

Вона робить сальто в повітрі та приземляється на дизайнерські чобітки зі шпильками. А короткому волоссю, зібраному крабиком хоч би що. Ні волосинки не вибилося.

Ще кілька сплесків у моєму виконанні й ловлю черговий удар від неї. Цього разу своєю щелепою, яку одразу ж зводить судома.

Ну все. Час завершувати цю гру. Щоб вона мені зіпсувала ще й личко? Е ні, не дочекається.

Сплеск, сплеск, підлітаю і б’ю з усієї сили. Викладачка відлітає назад і більше не підіймається – вона знерухомлена одним з моїх найпотужніших заклинань. І що мені подобається найбільше – сказати то вона також нічого не може. Ну нарешті вона замовкла. Аж рай для вух – просто тиша, яку порушує заледве чутне стукотіння по склу.

– Паркі,– схоплююся я й закляттям, що недавно вичитала в одній з книг, дематеріалізую скло.

– А ти непогано трималася,– бадьоро скрикує він та на радощах кружляє мене по кімнаті.

– Непогано?– ображено скривилася я, в душі розуміючи, що раділа б навіть дикій образі. Як-не-як, а сама Шарлін Девілкон перемогла в поєдинку.

– Це було надзвичайно.

– Так вже значно краще,– посміхнулася, тягнучи Паркі до їдальні святкувати.