Розділ 12

З того неперевершеного дня сутички й розпочалося моє справжнє життя в академії. Я насолоджувалася буквально кожнісінькою секундочкою. Навіть Кесі остаточно перестала мені здаватися нуднуватою та у всьому ідеальною даркеною. Вона виявилася ще тією ревнивицею й кожний прояв, на перший погляд здавалося б, односторонніх почуттів, викликав вервечку кумедних ситуацій.

А що вже там казати про заняття. Вони проходили досить вдало, як на мене. Можливо тому завзяття Кесі й легше сприймалося. Адже тепер вже я була ідеальною у всьому. Принаймні підсвідомо намагалася бути саме такою. Можливо, частково це ненавиділа, але просто не могла не доопрацювати. Дійшла до того, що ночі почала витрачати на сидіння над підручниками, замість того, щоб десь тинятися з одногрупниками. Найбільший же парадокс був у тому, що навіть Кесі була з ними.

Ех… Що тільки не зробиш після тієї грандіозної сутички в костелі. Особливо, побачивши Паркі в усій красі – він спітнілий та з прилиплим до лоба волоссям, з переможною посмішкою переміщується з похмурого костелу до світлої аудиторії, а дрібненькі бісеринки поту продовжують окреслювати риси його мужнього обличчя та натренованого тіла, яке добряче видно через зіпсований одяг. І це той самий Паркі, що часом навіть може перевершити Брайса в задерикуватості. Хоча ні. Його гумор такий світлий та позитивний, що ще ні разу не змогла стримати посмішки, як би не намагалася.

Здавалося, що моя натренована броня помалу тане під сонячними променями, якими осяює все навколо себе Паркі. А його щира посмішка вперто покроково ламала всі замки до моєї душі. Та чи готова я була відкритися комусь? Чи готова видалити захист, який накинула на себе ще будучи геть дитиною? Я завжди відштовхувала всіх від себе, бо це повсякчас робили інші, але може час вже було підпустити когось? Навіть банально просто поговорити – це вже був би прогрес.

Але я знову пасла задніх. На вечірні вихідки мене було годі затягнути, а на заняттях ховалася за спинами одногрупників. Навіть забувала про дике бажання скуштувати трішки солодкого, розуміючи, що десь там може бути він. Але час було не спинити. Й мить наступного тренування з мистецтва бою наближалася невблаганно швидко. Залишалася лише можливість обирати між містером Флінтстоуном і Паркі.

Уявіть, я таки пішла до містера Флінтстоуна. Безглуздо? Так. Цікаво? Не менше. Особливо пригадуючи слова всіх навколо. Ненавиділа поділяти чужу думку, тож мала побачити все на власні очі.

– Бути самотньою, коли навколо нікого немає – не гріх. Але ховатися за стіною з самотності посеред натовпу… Ну тут вже ні, дівчинко. Ти маєш вийти на світло,– глибокий потужний голос ехом пронісся по бібліотеці.

– Мудрі слова, але…– та хто там би дав мені договорити? Взяло й викинуло мене звідти. Та й так, що спиною сперлася на аудиторію, де сьогодні мало проводитися заняття з мистецтва бою. Невдало звісно, що як той ослик беркицьнулася на підлогу.

Ну супер просто. Навіть містер Флінстоун змовився проти мене. І була в його словах якась така міць, якої ніколи раніше не відчувала. От ніби це не просто пророцтво, а могутнє заклинання з розряду смертоносних. І чорт забирай, мені це подобалося. Навіть готова була наплювати на образу за невдячність й розставити все на свої місця.

Рішуче підвелася на ноги, обтрушуючи пилюку, шар якої рівненько протерла своїм заднім місцем. І чому це тут про якісне прибирання геть не дбають? А, байдуже. Легенько постукала, насолоджуючись тихим звуком й було ступила крок вперед, але знову потрапили в споріднену реальність чи то якийсь портал.

– Знову?– сподіваюсь, таки встигла сказати, коли мене накрила тиша. Надто вже специфічний спосіб навчання в цієї Ріслії Елкінс.