Розділ 11

Кілька неквапливих й насторожених кроків і ми з Паркі вже зовсім не у приміщенні, уподібненому до спортзалу. Ба більше – стоїмо посеред квітучої та водночас немов порожньої площі невеликого на перший погляд містечка. Висока башта з гострим шпилем та химерним різьбленням зовсім поруч, а на ній годинник, що вказує лише на сьому ранку. Напевне тому на вуличках так порожньо.

– Наскільки розумію, випробування розпочалося?– швидше не запитувала, а стверджувала. Хоча Паркі не збирався відповідати, оглядаючи все довкола. Все, починаючи з постави й завершуючи міцно стиснутими пальцями в кулак вказувало на те, що він готовий до сутички в будь-який момент. А я хто? Йшла собі розслаблено. Все одно цих цїхніх усіляких прийомчиків не знаю, а от з несподіванки можу стільки всього зробити для самозахисту, що й Паркі не снилося.

Кілька продуктових магазинчиків, квітковий, надто незвичне своєю бляклістю відділення банку, невеличкий кінотеатр. Наче нічого особливого – звичайна невеличка площа. Але увагу приковував дивний костел. Стародавня будівля визирала з-за башти з годинником, запрошуючи зазирнути цікавих подорожніх. То хто ми такі, щоб не прийняти пропозицію та не зазирнути всередину?

Я кивнула Паркі в сторону костелу й ми, немов в тому шпигунському фільмі, прикриваючи спини одне одного, рушили туди. Чим більше зменшувалася дистанція, тим сильніше загострювалося почуття небезпеки. Воно немов змушувало кинути Паркі на поталу й тікати стільки, скільки зможу. Але ну як кинути такого красунчика напризволяще? Моє бідне серденько цього не витримає. Тому доводилося терпляче йти далі, вже навіть не знаючи чого кортить більше – тікати чи вступити у бійку аби лише позбавитися неприємного відчуття.

Смаглявий одногрупник підійшов впритул до вхідних дверей та спинився. Лише його футболка видавала, що це не монумент якийсь. Хоча він би непогано так вписався в загальну картинку. Паркі немов був створеним для цього міста, не те що я. Мені б більше пасував якийсь мегаполіс, серед людей якого можна було б загубитися, а не це все.

Я оббігла одногрупника та відкрила двері з ноги, одразу відбігаючи за одвірок праворуч від Паркі. Щось мені підказувало, що у фільмах так роблять не дарма. І давня, не скажу, що гарна звичка (дивитися фільми кожної вільної секунди), виправдала себе. З дверей одразу що тільки не полетіло. Суміш метеликів, летючих мишей та якихось пташок, що чудом не нападали одне на одного. Аж навіть на секунду спинилася та задумалася над цим цікавеньким питанням.

– Ти чого? Тікай. Вони зараз повернуться,– забіг Паркі в костел, тягнучи мене за собою. 

Здавалося, одногрупник в такій ситуації вже не вперше, настільки виваженими й точними були його рухи. Він так і метався від дверей у зал і назад. А я ж бо, трішки дурненька, настільки захопилася розгляданням його біцепсів, що не одразу помітила чималеньку таку барикаду, споруджену смаглявим. І це при тому, що Паркі якраз таки загороджував дверний отвір, який створила у пориві «фільмізму».

Коли ж нарешті відірвалася від його непоганої статурки, то зрозуміла, що ми в пастці. Двері забарикадовані, вікон немає. Вентиляцією слугували невеличкі решітки на стелі, що й давали слабке освітлення. В даній ситуації потрібно було чекати підступу буквально з усіх боків, що ми успішно й робили.

– Протекто-амулетум,– зашепотів Парків, потираючи долоні та немов вмиваючись ними.

А хто я така, щоб не повторити? Як-не-як, сьогодні вже успішно підтвердила своє володіння магією.

– Плуректо-аспектум,- тихенько промовила, сама дивуючись власній дурнуватій помилці й в стані якогось ефекту спираючись на лавку двома руками.

Не минуло й секунди, як немов привиди з темряви повиступали сизуваті чоловічки, що поволі набували обрисів. Паркі, швидко накинувши захисне заклинання й на мене, схопив два канделябри, схожі на дві саї. А що залишалося мені? Підкинула щось типу легесенького постаменту зі свічками, спаливши одного з нападників.

За збігом обставин, хтось під постаментом ховав срібні підсвічники, тож ми обоє були озброєні вкрай дивними предметами. Але як же ними було комфортно битися… Насолода просто. Навіть на секунду не відчула втоми, такої притаманної мені раніше на заняттях з фізкультури. Ой, стривайте, я ж тепер даркена. Треба ж, мало не забула.

– Я,– крикнула, з усього розгону женучись за останнім нападником.

Але очевидно Паркі мене не почув, бо ми так і зіткнулися лобами, поруч з рештками дивної тіні. Здавалося б, від сильного удару можна було впасти, настільки потужним він був. Ми ж попадали на землю суто від реготу.

Так і перенеслися назад у свій світ, не перестаючи сміятися на весь голос. Бідна викладачка навіть не знала, що їй робити. Вона переводила надто розгублений погляд то на мене, то на Паркі. Таке у Ріслії Елкінс напевне було вперше.