Розділ 9

Здавалося б, новоспечена даркена. Але чогось приплив сил я відчувала тільки першу добу. Далі якесь суцільне прийняття і дику втому. Серйозно не витримувала чергових лекцій. І найцікавіше те, що предмети, які більш-менш хотілося слухати, поставили на перший день. А інші типу законознавства, даркенології та етики організації вже були значно пізніше.

Законознавство, бляха. От тільки мені його не вистачало. Наче вже звикла до того, що можу комусь руку відгризти за те, що вона потягнеться до мого тортика, але це... Е ні. Ще й вчити щось, чого від нас вимагають? У мене голова вже давно не варить, а вони хочуть, щоб ми що – відкрили в собі супер силу до запам’ятовування? Розчарую – все життя вона мені не піддавалася, то що змінилося б тепер?

Звісно, хотілося б просто не ходити на заняття і хай буде як буде, але покарання за це було доволі специфічним. Чи то приглядати, чи то вчитися чогось в містера Флінтстоуна не хотілося. Особливо тоді, коли ніхто навіть підказочку підкинути не хотів про те, хто ж цей загадковий даркен насправді.

– Що за дурня?– раз через раз промовляла Розі, схиляючись над власними конспектами, поки я сяк-так намагалася заснути.

Ліжка тут були, звісно, зручні. Аж надто, я б сказала. Але вони з тих предметів, якими даркени користуватимуться найрідше. Хіба лише є одне «але» – якщо хочеш мати досить сили для магії, швидкісних пробіжок і тому подібного – мусиш гарно відпочити. Що я намагалася зробити, вкотре перекочуючись на інший бік.

– Що там в тебе?– врешті не витримала, піднімаючись з, кажу ж вам, мега зручного ліжка.

– Та нічого складного, але спробуй ці закони запам’ятати. Завтра в мене попередній залік, а в голові пустка.

– Ну тут точно ні з чим не допоможу,– плюхнулася назад на подушку. Аж тут в мене з’явилася «геніальна» ідея.– Слухай, а це ж письмовий залік?

– Наче так.

– А магією володієш чудово?

– Ображаєш,– гордо підняла голову Розі.

– Тоді ходімо,– підхопилася я і вистрибнула у вікно.

В принципі, якби Шарлін Девілкон досі була б людиною й жила в старому гуртожитку, то на даному моменті можна було б закривати цей щоденник. Ну а що? Її історія б завершилася. А хто ще дописав би його від мого імені? Отож бо й воно.

Але ні – все минуло абсолютно благополучно. По-перше, як даркена напевне могла б стрибонути з улюбленого п’ятого поверху й нічого не відчути. По-друге ж, тепер моя кімната була на першому поверсі й вистрибнувши в чому була, я просто потрапила в досить м’які кущі. Розі ж поспішила за мною.

Ось так і йшли – новоспечена даркена у зіжмаканій формі академії та цілком собі пристойна інша студентка. А мій образ же ще доповнювало кубло гілочок у волоссі й одним-однісінька квіточка, що самотньо стирчала з кубла, в яке перетворилося одне пасмо. Красива яка, ніжно-фіолетова, мммм…

Попри суцільну темряву навколо все було чудово видно. Чудернацькі ліхтарики різної форми чудово виконували свою роботу. Тож поки ми йшли лічені метрів сто від гуртожитка до академії, встигла навіть помилуватися. Хоча знайшла коли… Ніч, темрява навколо, і я, Шарлін, йду така та вражено вдивляюся у…красивучу темряву. Серйозно нічого не бачила через те, що погляд так і фокусувався на світлі від ліхтариків. 

Але от ми вже перетнули поріг академії. Її двері ніколи не закривали, люб’язно запрошуючи завітати будь-кого навіть посеред ночі. Хоча в принципі такого поняття й не існувало. Для всіх даркенів сон був способом стати могутнішими й не більше. Адже якщо не було проти кого боротися, а сили повністю опанував то навіщо він?

Ми з Розі йшли коридорами, прислухаючись до будь-якого шуму. Одні потріпані стіни змінювали інші, а підлога також не надто вселяла любов до неї. Незабаром мала бути вже викладацька секція й там зустріти когось було б вкрай небажано. Навіть якось ганебно – попастися, навіть не дійшовши до цілі. А в мене такі плани, такі плани…

– Шарлін, правильно?– кутики губ Цезаріуса Крендана скривилися у подобі посмішки.

– Га?– якщо я й розчула питання, то воно миттю вилетіло з моєї голови. Надто все це несподівано сталося, а ще й Розі за кілька кроків від мене. Навіть раділа, що вона трішки відстала.

– Здається, ви помилилися. Це викладацьке крило. Бібліотеки он там,– Цезаріус махнув рукою, вказуючи напрямок.

Чомусь не одразу й помітила, що він в халаті, похапцем накинутому на піжаму. Невже вони тут і живуть? Хоча зараз найбільше цікавило не це. Зізнатися чесно, було злегка незручно. І не тому, що вказуючи напрямок, містер Крендан так сильно змахнув рукою, що розв’язався пояс. Не тому, що піжама аж надто чітко окреслювала рельєфні м’язи. Не тому, що на голові викладача був справжнісінький жах, а сам одяг у плямах з-під незрозуміло чого. А бляха тому, що я виглядала значно гірше за нього і в мене пояснення на це не було.

– То чому ви насправді сюди прийшли?– не довго довелося чекати на питання.

– Медпункт шукала,– ляпнула перше, що прийшло в голову. Чомусь геть забула, що таке могло підійти в якості виправдання лише в попередніх навчальних закладах. Але зовсім не тут.

– Боюся, реанімувати ваше волосся не вдасться навіть там. Ми його остаточно втратили,– посміхнувся Цезаріус.

– На себе подивіться краще,– злостиво буркнула. Був би на його місці Брайс, то одногрупнику дісталося б за такі слова.

– О, справді?– один помах руки і викладач знову з ідеальною укладкою.– Допомогти?

Я лише відмахнулася та поспішила до виходу. Ще допомоги його бракувало. Пф. Сама впораюся. Можна подумати, таке кубло в мене не кожного ранку після сну.

– Ну як?– з сусідкою перестрілися біля виходу.

– Арі,– аж світилася від щастя Розі.– Все готово. Дякую, що відвернула увагу Цезаря.

– Та без питань,– ніби йшла з Розі, а думками все ще була поруч з викладачем. Чому ж його постать ніяк не йде з голови?