Розділ 8

А група в нас була чималенька. Чомусь на першій парі цього не розгледіла, але як же всіх багато… Чи то просто аудиторія настільки маленька? Бо вона дійсно була переповнена даркенами. Близько десятка вже й на підвіконнях сиділи, а дехто навіть облюбував собі відкриті полички шкафів і тумби. Ми ж з трійцею одногрупників якимось чином та й влізли за один не такий вже широкий стіл. Добре, що хоч тут лавки були, а не стільці, бо їх явно не вистачило б на всіх.

Якщо я раніше думала, що слова Ельвіри були вигадкою чи піар-ходом, то прямо зараз розуміла, що це їм навіть не потрібно. Студентів, адептів чи ще як би там нас можна було назвати – предостатньо. Хоча фактично це ж вони скільки часу витрачають на те, щоб повизбирувати всіх новоспечених даркенів та заманити сюди… Начебто нічого особливого. Просто трішки складно і все таке. Але…я хотіла б присвятити все життя саме цьому. Все одно нічого мене на місці не тримає, то яка різниця?

– Тиша,– спокійно промовила не хто інша, як Ельвіра Мартіган, наша методистка, посміхаючись до вампірів.

Здавалося навколо ще секунду тому все гуділо й раптом ні шереху. Лише тихе скрипіння тумби десь біля вікна. Безперечно, міс Мартіган мала унікальний та безапеляційний вплив на всіх і кожного в цій аудиторії. Та й чомусь мені здавалося, що вона знає абсолютно кожного даркена з присутніх. Когось виловлювала за межами академії, інших вже поселяла тут. Ну мене принаймні ця досить привітна блондинка знайомила з тутешнім устроєм і вже тоді я розуміла, що викладачка з неї чудова. Хоча тут практично всі живуть вічність або до переломного моменту, тож очевидно, що відбирають найкращих.

– Ну хіба ж вона не неймовірна!– почувся захоплений шепіт із аудиторії, який всім нам здався голосним вигуком. І як в старі добрі шкільні часи, всі зайшлися від реготу.

Міс Мартіган же, як би не намагалася стриматися, в результаті таки посміхнулася доброю та вкрай безтурботною посмішкою. Таким чином ще більше підтвердивши слова якогось студента. Мені ж раптово захотілося бути схожою на неї. Такого ідеального стилю в одязі не бачила ще ні в кого. Мені до неї ще було рости й рости, хоча в принципі в мене за все життя речей було обмаль. А зараз ситуація геть була плачевною. Казали, що дадуть все необхідне того ж дня, коли й поселення було, а в результаті поставка затримувалася. Тож довелося обходитися нудною формою студента академії.

– Здавалося б, після перевтілення ваше життя повинно поліпшитися,– а лекція, виявляється, вже почалася. Щось надто часто відволікаюся.– Принаймні рано чи пізно так починають думати всі. Але саме на перших етапах, де ви зараз і перебуваєте, вкрай важко розділити свої даркенійську та людську сутності.

– Навіщо це взагалі робити? Хіба ми не повинні навчитися об’єднати їх і користуватися повною силою?– пролунало питання з першого ряду.

– В теорії так, але коли ви покидаєте межі академії, то все для вас змінюється. Бар’єру, який допомагає підтримувати баланс, вже не буде й ви або навіки застрягнете в людській сутності без сил, або втратите контроль і залишитеся даркеном. Тож потрібно розділити їх, не дати змоги поглинути одне одного.

– А якщо залишитися в людській сутності, то хіба не можна просто повернутися до звичайного життя, яке в нас було до цього всього?– я люблю академію й нові можливості, але цікавість мучить страшенно.

– Втративши сили даркенів, втратите й життя. Адже саме частинки магії дають вам зараз можливість сидіти тут. Якщо ж повністю піддатися даркенійській сутності, то вас навіки замкнуть й ви більше ніколи не побачите денного світла. Тому вас і забрали сюди – уникнути й того, й іншого та навчитися жити повноцінним життям.

– Еге ж тобі повноцінне життя – ховатися від людей, чекати підступів з усіх сторін, тікати від мисливців. Якраз те, про що я мріяв,– попри лекцію міс Мартіган, вуха вловили шепіт Семберга.

– Сам винен. Не треба було прокрадатися на той склад,– Рейк сказав не менш цікаву інформацію, але все ж…які ще мисливці?

– Я думав все вийде,– наче й між собою перешіптуються, але невже не розуміють, що їх всі чують. Я намагаюся, звісно, не робити цього, але все ж надто тяжко це для новоспеченого вампіра.

– Думай менше. То через тебе ми всі тут. А Калеб…

– Він може бути досі живим.

– Ти його десь тут бачиш? Отож бо й воно. Ніхто звідти не вибрався.

– Але ж нам пощастило.

– Ти його тут бачиш?– знову перепитав Рейк, а я врешті-решт пригадала, чому я тут і повернулася до лекції.

Не довго, звісно, мені залишилося слухати. Вступні лекції й на те так називалися, щоб не перенавантажувати нас знаннями. Як-не-як, а більшість вже завершила навчання на магістратурі й новина про те, що доведеться вчитися не сприйнялася ніким позитивно. Хіба лише от Кесі. Чомусь не сумніваюся, що вона б пішла б отримувати другу, а потім і третю освіту. Як на мене, їй подобався увесь цей дух студенства. Мене ж більше тягнуло до розваг, яких окрім інциденту з Брайсом, поки не побачила. А так хотілося… Аби не накаркати.