Розділ 6

– Перш за все у даній академії ви навчитеся контролю. Не лише над своїми діями, а й зовнішнім виглядом та навіть думками. Тепер ви ніколи не зможете повернутися до свого попереднього життя. Нікому цього просто не дадуть. Перший же стрибок почуттів і вам, кажучи вашою мовою, «зірве дах». Ви забудете абсолютно про все, поглинуті власними образами. І найгірше те, що часом самі не розумітимете, що взагалі стало їх першоосновою,– говорив здавалося той самий викладач, але цього разу все було насправжки.

Я скосила погляд на Кесі, що вдавано уважно слухала викладача. Адже хіба не з даних слів почалася словесна перепалка в її вчорашній ілюзії? Ось тому на початку й не виникало думки про те, що все відбувалося не насправді.

– Взяла конспекти наперед,– шепнула Кесі, продовжуючи уважно слухати викладача.

Я лише посміхнулася, вслухаючись в кожне слово лектора. До речі, не такий вже він нестерпний та грізний, тож здавався навіть красивішим. І байдуже на чудернацький ніс, що трішки псував загальну картинку. Та й легка невпевненість говорила про те, що в академії містер Крендан з’явився лише нещодавно.

Можливо, його техніка викладання не до кінця була пропрацьованою, але кожне слово вселяло довіру. Здавалося, що ось так і має бути. Не інакше. А коли ще й прискіпливий погляд жодного разу не спинився на мені за всю лекцію, почувалася мов на крилах. Стільки цікавого і нуль проблем – щастя просто.

Але я поспішила з висновками, адже випустила з уваги пекучий пронизливий погляд, що пропалював спину. Хоч чітко знала, кому він належав – власнику неземних блакитних очей, що обрав місце практично біля виходу з величезної аудиторії. Він хотів поговорити, а я досі не збиралася робити цього. Хоча може таки варто нарешті пояснити, що то мені просто подобається малювати й прискіпливо розглядати людей – моє улюблене заняття з самісінького малечку? Може здатися, що це звичайнісінька брехня, але о так, це як ніколи правдивий факт.

Я майже не пам’ятаю свого життя до академії. Особливо дитинства. Але якщо щось і закарбувалося в моїй пам’яті, то це ті моменти, як сиджу в парку й намагаюся перемалювати людей на папір. Рву на шматочки листки, бо не виходить передати того, що відчувають вони, але сиджу далі. Роблю все нові й нові спроби аж поки на папері після черги коротких штрихів не виникають примарні образи. В голові я їх бачу чітко, як ніколи. Тож сиджу, вимальовуючи до найдрібніших деталей і скажено рада хочу поділитися своїми малюнками. Але людей, яких зобразила, вже давно немає, а вдома всім байдуже на мої творіння.

Цікаво, а комусь з них сподобалося б? Адже починала я всього лише з такого дрібнесенького штришка. За ним ішов інший. І ще, і ще. Здавалося б, виходив смітник, але якщо прибрати кілька рисок і навести контури, то це людське обличчя. І чому я думаю про це взагалі? Чому не слухаю фінальні акорди вступної лекції? Адже предмет так сподобався. Напевне, просто більше люблю малювати. Ще штрих, і ще.

– Закріпимо сьогоднішню лекцію на практичних заняттях,– містер Крендан зібрав свої речі в звичайнісінькій синій рюкзак. А я малювала. Досі. Потрібно було закріпити останні штрихи.

– Це що, я?– навіть не здригнулася від голосу Брайса зовсім поруч. Більше здивувало те, що я справді зобразила його. Широкі вилиці, пронизливий погляд й туга, здавалося б, не властива Брайсу. Навіть Кесі мені нічого не сказала та тихенько пішла з аудиторії, залишивши мене завершувати "шедевр".

– То ти хотів поговорити?– чомусь протягнула портрет йому.

– Дякую,– здивувався він, але прийняв невеличкий подаруночок, вражений моєю роботою. Сподіваюсь.– Я думав, що вчора ми обоє відчули щось.

– Ну звісно, біль прийняття чи як там його ще називають даркени,– хмикнула, встаючи з власного місця та прямуючи геть з аудиторії.

– Ти ж прекрасно розумієш, про що я.

– Навпаки. Абсолютно безпоняття. Ти собі вже знову там щось придумав чи може перевіряєш мою витримку, як тоді Кесі?

– Я серйозно кажу. Ти так дивилася на мене. Це було явно не спроста. За цим поглядом крилося щось значно більше і я це тобі доведу,– схопив він мене за руку та припав своїми вустами до моїх.

І…барабанний дріб… нічого. Я не відчула абсолютно нічого, як тоді коли не могла фізично зробити цього. Хіба лише лють, бо він мене конкретно так дістав. Хай краще он за Кесі бігає. Вони просто доповнюють одне одного. Дві протилежні половинки – наче головні герої моїх улюблених книг. А я піду когось іншого пошукаю. Хоч навіть того ж містера Крендана. Це й то краще.

– Ти що геть з глузду з’їхав? Не потрібно мені нічого доводити. Це все було для цього малюнку. От такий мій секрет максимальної переконливості картин. Тому люди й здаються живими. Навіть власники даркенійських сутностей. А зараз, будь ласкавий, відпусти мою руку,– сіпнулася, думаючи, що зможу нарешті покинути приміщення й видихнути. Не думала, що дійде до такого. Мене Кесі вже було встигла пробачити, а тут ще приб'є за цей поцілунок. Потрібно швиденько тікати у сховок, а не стовбичити тут.

– Відпусти її,– голос з легкою смішинкою зараз став вкрай суворим та на диво переконливим. Містер Крендан і виглядав в рази загрозливіше, ніж максимум хвилин двадцять тому.

Брайс кілька секунд повагався, а тоді неначе розвис і першим покинув аудиторію. Цезаріус Крендан же залишився на місці, провівши мого одногрупника прискіпливим поглядом.

– Дякую, хоч і не потрібно було,– злегка посміхнулася до викладача, також покидаючи аудиторію. Так якось незручно не почувалася ще ніколи в своєму житті.