Розділ 5

Ось нудна промова когось-там вже й завершилася. Здавалося, ще хвилинки дві тому величезне, укладене шматочками плитки подвір’я, рясніло від даркенів і раптом практично нікого. Всі порозходилися аж надто швидко, от ніби відкрили здатність переміщуватися значно швидше, ніж раніше, хоча таке ніби не входило до характеристики даркенів.

Але це абсолютно не стосувалося новачків, що вервечками плелися до гуртожитків. Їм ще до відкриття власних сил було як до неба рачки. Як, власне, і мені. Тож ні супер сил, ні супер швидкості. Лише непогана така втома, що більше скидалася на нудьгуючий стан, коли тобі все байдуже. Тож просто чимчикували всі мовчки до гуртожитків. Ніхто ще не знав нікого й не горів бажанням знайомитися, тож це було не дивно.

Але ми з Брайсом таки мали поговорити. Хоч я цього вкрай уникала, ховаючись у натовпі. Чесно кажучи, мене бісило очікування можливої розмови, але й позбавитися цього неприємного відчуття без короткого діалогу було неможливо. Чому ж я його уникала? Бо банально не розуміла, про що можна поговорити. Ну витріщалися ми одне на одного, ну відчули якийсь дивний спокій, але ж то не кохання з першого погляду спалахнуло. Максимум з другого, але то справді було не воно. Чи ні? Та ну його.

Я й відчувати щось до Брайса? Мене все життя бісили такі люди, а тепер ще й з даркенійською сутністю… О ні. Вони всюди лізуть, дратують оточуючих, змушують почуватися по-дурному. Здається, що то не він сказонув якусь маячню, а я.

Така схема стосунків ніколи не здавалася мені хоч трішки привабливою. Я завжди хотіла почуватися впевнено, радо знайомити свого супутника з друзями та родиною. Звісно, мені немає з ким це робити. А зараз навіть переконана, що то на краще. І не лише тому, що не доведеться комусь розповідати про свою даркенійську сутність.

– Шарлін, а куди це ви зібралися?– раптом підійшла до мене Ельвіра, наша методистка.

– В гуртожиток. Хіба це все не завершилося?

– Не для вас,- суворим і безапеляційним тоном промовила моя знайома від вчорашнього дня. Тепер вона навіть крапелиночку привітності не випромінювала. І або то я її дістала, або…- Вас вже десять хвилин шукають троє викладачів. Було ж чітко сказано – групам розійтися по своїм точкам збору. Що незрозумілого?

Я вирішила промовчати, бо одна відповідь звучала б безглуздіше за іншу. Адже й справді розповідати, що прослухала всю цю вступну маячню чи те, що задивлялася на одногрупника, мені не допоможе. Але щоб душі стало спокійніше, запевнила себе, що нічого важливого не пропустила. На таких заходах була не менше двадцяти разів і нічого такого цікавого чи красивого як Брайс не бачила. Тож нема чого мене засуджувати.

До речі, про одногрупника. Думала, що він також уникає розмови зі мною, але той на відміну від мене рівнесенько так сидів за одним з перших рядів. Ще й встигав слухати викладача та перемовлятися одразу з двома нашими одногрупницями. І як йому взагалі все це вдається?

– Нарешті шановна пані Шарлін вирішила приєднатися до нас,– гидливо пересмикнув плечима викладач, киваючи поглядом на найближчий до нього стілець.– Думаю, тут точно все почуєте.

– Звісно,– так і не зрозуміла чи то прошепотіла собі під ніс, чи взагалі нічого не промовила. Але ще один осудливий погляд викладача таки зловила.

Здавалося, що вся увага цього, м’яко кажучи красунчика, була привернена до мене. Весь такий статний, він впевненим поглядом окидав все приміщення, намагаючись знайти своїм чіпким поглядом якісь недоліки в своїй новій підопічній. Але не така вже я й відкрита книга, щоб відразу видавати всі свої секрети. Та й не впевнена, що в мене вони взагалі є.

– Перш за все у даній академії ви навчитеся контролю. Не лише над своїми діями, а й зовнішнім виглядом та навіть думками. Тепер ви ніколи не зможете повернутися до попереднього життя. Вам цього просто не дадуть. І ні, міс Шарлін, не викладачі академії, а ви самі,– ну чому він взагалі до мене причепився?– Перший же стрибок почуттів і вам, кажучи вашою мовою, «зірве дах». Ви забудете абсолютно про все, поглинуті власними образами. І найгірше те, що часом самі не розумітимете, що взагалі стало їх першоосновою.

– А якщо немає ніяких образ чи звинувачень?

– Повірте мені, вони завжди знайдуться. Особливо в таких, як ви.

– І що це означає?– мене, зізнатися чесно, вже починав дратувати цей викладач. Містер Крендан, здається.

– А хіба не зрозуміло? Ви ніхто. Були ніким і такою й залишитеся.

– А це не занадто для викладача?

– Що, звикли бути принцескою? Одне слово й дорогі вам люди вже тут з новою іграшкою. Звикли, що ваше життя – це щось безцінне й найменшенька образа не гідна вас? Вважаєте, що не заслуговуєте на такі мої слова? То докажіть чому.

– Бо це саме ви та маленька принцеска, яку описуєте,– а що? Містер Крендан почав трішки підбішувати. Потрібно ж якось випустити пару, емоції, що почали накопичуватися?– Невже досі не можете змиритися з новою сутністю? Хіба з такими проблемами беруть до викладачів з самоконтролю? Ви ж жонглюєте почуттями студентів, то може хоча б для початку навчилися робити це правильно?

– А ви не хочете забрати свої слова назад? Інакше вилетите звідси швидше, ніж наша методистка встигне доповісти про все керівництву. Повірте, дуже легко організувати загальне забуття.

– Та мені взагалі начхати.

– Справді? Мені ж здається, що фактично для сироти, яка не мала нікого – це чудова можливість змінити все. Хіба вам би не хотілося знайти тих, кому дійсно небайдужі?– промовив він і з якогось дива перевів погляд з мене на Брайса та знову назад.

– У мене ніколи не було такої…як би це назвати…мети. Ба більше – я навіть слова такого раніше не вживала.

– Тоді навіщо ви тут? Навіщо для вас все це?

– Бо мені було трішки нудно й подумала, що тут буде цікавіше,– промовила наче це було найочевидніше. Принаймні так і було. Для мене. Але ж і для когось з присутніх, напевне, також.