Розділ 2

Моя кімнатка виявилася досить просторою. Мімімалізм у всій своїй красі. Ні тобі жаб’ячих лапок навколо, ні зміїних шкур, ні… Та, власне, я безпоняття, що взагалі може знаходитися в житлі даркенів. Ще й взагалі не впевнена, чи тут хтось живе окрім мене.

– Ну привіт,– вишкірився Брайс та плюхнувся на одне з ліжок, що виглядало більш заселеним.– Не очікував, що в мене буде така гарненька сусідка.

– А як же я не чекала цього,– здивовано протягнула я, прикидаючи яким буде наше спільне життя.

Зізнатися чесно, навіть зраділа, що не доведеться ділити кімнату з тією ж таки Кесі. Бо це була б катастрофа. Я людина творча, якщо чесно, безлад – це моя стихія. А з правильною у всьому Кесі вжитися було б ой як тяжко. Знаю це на власному досвіді. Звісно, після проживання з п’ятьма сусідками мене вже навряд чи злякаєш, але да ну його. Краще он незрозумілий Брайс, ніж вона.

Але стривайте, хіба тут система не повинна бути такою, як і в людей? А я, дурненька, мало не купилася. От підла нахаба! Ну-ну, Брайсе, побачимо хто тут «король гори».

Хоча мені так і не вдалося почати свою геніальну гру, адже до кімнати влетіла ефектна брюнетка. Незвичний опис від мене їй дістався за просто незрівнянну появу. Аплодувала б їй до скону. Хоча стривайте, вже не можу говорити такі слова. Ну тоді цілісіньку вічність, бо це було, без жодного перебільшення, надзвичайно.

– Як же ти мене задрав,– скрикнула вона, формуючи мерехтливі сфери та кидаючи їх одну за одною в недолугого Брайса.– Казала тобі більше сюди не потикатися. Що, пам’ять куряча? То я допоможу…пригадати.

– Та ну, Розі, заспокойся. Я просто допомагав новенькій освоїтися,– визирав з-за ліжка даркен, замість того, щоб тікати геть. На що він взагалі сподівався?

– Знаю я твою допомогу. Через тебе місяць приглядала за професором Флінтстоуном. Ще раз побачу тебе тут… Хоча, може й не доведеться,– мерехтливі сфери спалахнули та немов збільшилися, створюючи значно серйознішу небезпеку й злегка тривожачи навіть мене. А я то, на відміну від  даркена, стояла за спиною Розі.

Бідненькому Брайсу тільки й залишалося, що перебіжками кинутися до вікна та стрибнути ні багато ні мало, а прямо в колючі кущі. Сам винен, бо трішечки в бік і приземлився б на м'якусінькі стебла певного типу магічних квітів. Випадково вже пересвідчилася – вони не те, що вагу Брайса витримали б, а навіть вагу рояля. Але зараз не до того. Руйнування після заклинання Розі були чималенькими. Тепер і не дивно, чому в кімнаті так мало речей. Напевне після минулого такого разу вижило не багато що.

– Кальсоціато,– сплеснула руками розгнівана Кесі, створюючи антимагічний вихор, що миттю загасив все. Ще кілька пасів руками й кімната повернулася до попереднього стану настільки, наскільки взагалі могла.

– Пробач, не стрималася,– сіла на злегка підгоріле ліжко Розі, нарешті даючи роздивитися її обличчя.

Здавалося, що дівчина значно старша за нас двох. Навіть хода Розі й та була значно впевненішою. А магія… контроль над силами вона мала просто нечуваний. Наче їй довелося зіткнутися з новим статусом ще багато-багато років тому. Лишалося питання – чому вона досі тут? Хіба з такими вміннями Розі не повинна була б вже закінчити академію?

– Падлюка,– прошипіла мирна, лагідна Кесі, а в її очах спалахнули зловісні вогні. Стривайте, а це часом не іскорки ревнощів? Бо погляд міс ідеальності був спрямований саме на вікно у якому зник Брайс, а я рідко помиляюся в тому, що бачу.

– Потрібно було вже давно поставити на двері захисне заклинання,– Розі досі картала себе за те, що сталося. Здавалося, вони й не помічають моєї присутності тут.

– Записати тебе на терапію?– заспокійливо обійнявши, начебто подругу (спробуй тут зрозумій все, коли якби була просто людиною, то голова вже давно кипіла б) промовила Кесі.

– Я тобі казала – зі мною все в порядку.

– Такі правила.

– Знаю, але зробиш цього разу виключення? Я цього всього більше не витримаю. Обіцяю змінитися навіть якщо поруч буде Брайс.

– Ну добре. Я збережу таємницю, але…– промовила Кесі й раптом побачила мене. Здається, відколи це все почалося я навіть не дихала, тож тепер бачу – вони точно про мене забули.– Шарлін бачила все.

– Ей, ей. Чекай. По перше, краще Арі, а по друге, не дивіться так на мене. Не збираюся я розкривати нічиї секрети і все. Можете запокоїтися. Навіть якби й хотіла, то хто я взагалі така? Новенька. Ми ще тими вигадниками можемо бути, тож питання в тому – чи взагалі хтось нам може повірити.

Розі на диво заспокоїлася одразу, але от Кесі. Ну чує моє серденько – не злюбила вона мене ще з першої зустрічі. І здається, також через того дурнуватого Брайса. В чому ж впевнена точно, то це у тому, що жодні мої слова чи вчинки цього не змінять. Та мені й абсолютно байдуже. Все ж вона не пуп землі та в цій академії життя виявилося значно цікавішим. Коли ж і я зможу створити такі дива, як Розі?