Розділ 1

– Ех, ну що ж це таке? Де вся агресія, злість, приховані образи? Оце так підстава… А я ж чекала,- не стримала розчарування, оглядаючи на диво нудотну картинку, що відкрилася перед очима.

Всюди групками сиділи адепти академії й просто їли свій обід, тихо посміюючись над якимись жартами. До того ж, їжа була абсолютно звичайнісінькою – піца, бургери, солодощі чи короткі перекуси в судочках. Ніяких тобі пакетиків крові чи чогось подібного з того, що надивилася в серіалах.

– О так, ми всі чекали зовсім не цього. Проте така от реальність,– розвів руками викапаний гульвіса, що є напевно в кожнісінькій студентській групі.

– Брайсе, але ж хіба це не прекрасно? Що може бути краще за смачний обід у колі друзів?– до нас підійшла руденька дівчина, що підозріло була дуже схожою на нашого методиста – того самого даркена, що доставив мене сюди.

– Та все,– хмикнула я, дивлячись на навдивовижу добродушну дівчину, від солодкавих парфумів якої, здавалося, от-от знудить.

– Досі не можу зрозуміти, як Кесі сюди потрапила,– кинув Брайс на дівчину швидше здивований, ніж зневажливий погляд.– Та в неї самоконтроль даркенійської сутності явно краще, ніж у самих викладачів. І вона вже навіть почала чаклувати. Мені б так, а не оце все. Не хочу надовго застрягнути поруч з такими лузерами, як ви.

– Ну дякую,– посміхнулася я, придивляючись до блакитноокого шатена.– Хоча знаєш, мені ти навіть подобаєшся. Не часто зустрінеш однодумців.

– А хіба могло бути інакше?– грайливо підморгнув Брайс, чим на диво таки змусив понервувати Кесі, яка на секунду навіть скривила своє гарненьке личко.

– То як тебе обернули?– перервала вона наші з Брайсом дивоглядки.

– Я безпоняття,– стенула плечима, з посмішкою стежачи за здивованими обличчями адептів академії. Здається, таке точно трапляється у їхньому світі не часто.

– Шарлііннн!– десь поруч прокричали моє ім’я і я пірнула за спини Брайса та Кесі, як колись у давні часи, коли намагалася злиняти зі своєї першої школи. Тоді мене з якогось дива викликали оголосити переможців конкурсу перед величезним залом, заповненим людьми. А витрачати час на ці нісенітниці – ну вже ні.

– Ти чого це раптом?– здивувалася Кесі, під посміювання Брайса.

– Та,– лише відмахнулася.– Просто давня звичка. Мене на повне ім’я вже давненько не називали. Хоча може вона й не шукає даркену-невігласку, якій байдуже на академію та все, що з нею пов’язано.

– Не кажи так,– насупилася руденька, в очах якої замиготіли червоні іскорки, нагадуючи погляд Бельмака – того самого нашого методиста.– Академія кровної помсти – це неймовірне місце, в яке хочуть потрапити всі.

– А згодом розчаровуються, коли бачать, де опинилися,– доповнила я Кесі.

– Та ну тебе,– розсердилася вона й покрокувала геть.

– Вітаю. Не минуло й години, а тобі вже вдалося роздраконити міс геніальність. До твого відома,  у мене на це пішло майже три дні,– похвалив Брайс, посміхаючись.

Я знову грайливо вклонилася, зробивши маленький реверансик. Але це відвернуло мою увагу від головного – жіночки, що затято шукала якусь Шарлін. Очевидно, саме мене. Тож вже не відкрутитися.

– Привіт. Тут потрібно залагодити деякі формальності. Обіцяю, багато часу не заберу,– посміхнулася сорокарічна (хоча я впевнена, що це не так) блондинка, демонструючи ряд рівненьких зубів.

– А це точно обов’язково? Хіба не достатньо того, що ви знаєте моє ім’я?

– Зовсім ні. Кажуть, ти хочеш якомога швидше вирватися звідси, тож потрібно тобі розказати кілька правил.

– Ну тікати найближчим часом я не збираюся. Цього достатньо, міс...?

– Називай мене просто Ельвіра. І ні. Для початку – житимеш тут. Цього року наплив даркенів, тож доведеться з кимось ділити кімнату. Це звісно тяжко, але вжитися можна.

– Та без питань,– відмахнулася я, пригадуючи як в гуртожитку університету доводилося жити з п’ятьма дівчатами, одна з яких була скаженішою за іншу. Вони явно переплюнули б всіх цих даркенів, разом взятих.

– Як щодо академії, то її відвідування обов’язкове й жодні виправдання не приймаються. У разі однієї неявки доведеться тиждень приглядати за професором Флінтстоуном, а це може занудити до смерті навіть нас.

– А якщо я захворію?– досить дитяче питання здавалося мені цілком логічним доти, поки не пригадала, що я даркена й цілком очевидно, що безсмертні не хворіють.  Ну а що, Ельвіро? До вашої академії прибула трішки тупенька новоспечена даркена. Чекайте таких питань постійно.

Жінка зітхнула, проте продовжила пояснювати здавалося б найпростіші речі. Ще й деколи повторювала кілька разів та постійно відповідала на найбезглуздіші мої питання.

Здається, я остаточно влипла. Проте хто сказав, що це буде нудно? Все ж це академія кровної помсти, як-не-як.