Ну що ж. Тепер даркена

Пролог

– Я людина не зла. Ну абсолютно. Чесно кажу. Чесно-пречесно,– склала лапки у милому жесті, люб’язно так посміхаючись.

– Еге ж, всі так кажуть. А потім розпочинається хаос. І лови тоді вас по всій Землі. А в мене вік уже не той…– промовляв чоловік не старше тридцяти, перелистуючи мої спогади на екрані, неначе відео в соцмережах.

– Та чому ж ви мені не вірите? Ну от дивіться – тут мене штовхнули, а я навпаки вибачилася. Хіба так роблять?

– Звісно. Це ж найпростіший спосіб вдати, що ти гарна людина. Та ще й найпоширеніший. Останнім часом люди геть перестали бути вигадливими.

– Ну добре, а ось тут мене підставили – підклали сильний алерген у їжу, хоч і знали, що доза може бути смертельна. Хіба я відчуваю хоча б щось? Нічогісінько,– гордо випросталася, дивлячись у на диво червонючі очі Бельмака. Може я таки неправильно розчула, коли він промовляв своє ім’я?

– А як же інакше? Перші кілька діб після смерті ніхто нічого не відчуває, а потім як емоції вирвуться на поверхню, тим хто тебе образив буде не солодко.

– Стривайте, серйозно? Я померла? Хм, цікаво... Чому ж тоді я досі тут?

– Бо ти обрана,– підніс рудий чоловік руки до неба, якщо звісно, я вже там не була. Нічогісінько навколо не бачила.

– Яка ще в біса обрана?

– Розумієш, на вечірці, де тебе отруїли, було кілька даркенів. Одних з наймогутніших, до речі. От через їх бійку ти випадково й випила краплину крові когось із них. Навіть не уявляю як, але й таке трапляється.

– Випадково до мого організму потрапила кров даркена?– навдивовижу безглуздий пазл нарешті почав складатися в моїй голові. Навіть моя поява десь, поруч з цим дивним чоловіком, здавалася цілком природньою.- Ну так вже набагато зрозуміліше. А то думаю – обрана. Сто разів ха. Відколи це я мала щось особливе?

Чоловік не відповідав, шукаючи нові спогади. Не знаю, що його там на екрані так зацікавило, але його обличчя виглядало досить кумедно. Раніше думала, що воно взагалі не може показувати емоцій чи чогось подібного, а тут якесь дивне захоплення… Невже? О ні, невже він побачив мої перші відвідини танцювального гуртка? То було найбільше жахіття наяву, а він сміється? Е ні, показувати своєї недобросовісності все ж не буду, але відволікати дивного незнайомця потрібно.

– То тепер ще може скажете, що мене чекає якась супер важлива місія, здійснивши яку врятую світ,- цілком логічна гіпотеза, як здавалося тоді.

– Чому ж? Ні, вас ніхто нічого робити не примушуватиме. Захочете залишитися з нами – будь ласка. Не захоче – йдіть куди ваша душа забажає.

– Ні? Тоді з якого дива я все ще тут? Дайте мені йти собі жити звичайним життям. Я ж ще так можу говорити?

– Фактично так. Вам ніхто цього не забороняв, але спершу…– якось дивно зам’явся Бельмак. Ну от зараз почнеться…

– А давайте без будь-яких умов? Просто дайте мені піти й на цьому все, розійдемося як у морі кораблі. Так же буде краще для нас обох.

– На жаль, ми не можемо дозволити цього. Статут забороняє відпускати новачків у світ. Спершу закінчіть навчання в академії, а тоді вже, кхм, пливіть на всі чотири сторони.

– Яка ще академія? Думаєте, мені мало було сімнадцяти років навчання? І це я ще перші шість не рахую. Та мені вже ця наука у горлі сидить. Може краще влаштуємо якийсь прискорений курс із тренувань і на цьому все?

– Не все так просто. Якщо хочете опанувати магію, то вам доведеться тут затриматися на довший період часу,– почав щось занотовувати Бельмак. Що ж він такого там пише? Хоча все ж в мене є набагато кращі питання.

– Даркени володіють магією? Це ви мені так голову задурюєте, а потім виявиться, що я хіба лише можу виглядати бадьоро, не спавши місяцями?

– Звісно, що володіють. Оце прийшов би я до вас вигадувати усілякі нісенітниці. Мені ще, до вашого відома, до трьох новеньких потрібно встигнути сьогодні забігти.

– Ну то біжіть собі, а я далі піду, куди там взагалі йшла.

– Кажу вам, навіть мінімальна, проте присутність в академії необхідна. Інакше доведеться просидіти за гратами до кінця життя у якості непідконтрольного даркена.

– Хіба я не зможу зламати грати чи зігнути їх так, щоб вилізти?

– Ні. Без сил ви так само залишитеся ніким. Хіба лише безсмертною, як і раніше. Залишиться просто чекати, поки хтось не змилостивиться й роздобуде спеціальний такий кинджал з руків’ям із білого дуба. Але кому це взагалі буде потрібно? І…

– Та годі вже, зрозуміла. Відправляйте в цю свою академію, побачу що там і як. Зацікавили все ж. До речі, як там вона називається?

– Академія кровної помсти.

– А раніше сказати не могли? Я б туди одразу вирушила. Ех, нікудишні ви маркетологи.

– Я всього лише методист.

– Та мені байдуже. Вирушаймо,– заплескала в долоньки, з нетерпінням чекаючи того моменту, коли зможу побачити цю таємничу академію. Сказали б мені раніше, сама даркеною би стала, аби лише побачити її.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше