Розділ 3

Розділ 3

Майстерня архітектора розташовувалася віддалік, на окремому дереві, яке було з’єднане з королівською галявиною довгим і досить хитким підвісним містком. Коли ми підійшли ближче, я помітила біля майстерні великий, поплетений старим корінням величезного дерева, будинок, дах якого був покритий мохом, і сам він весь вріс у землю.

— Що це за будинок? — запитала я у Лоріанеля.

— Це наш театр. Саме його хотів перебудувати наш архітектор, і навіть, о жах, додати туди металевих конструкцій! — осудливо похитав головою ельф.

— Ну, це зараз дуже модно, — зауважила я.

Усередині майстерні архітектора був творчий розгардіяш. Пан Ольхо виявився невисоким ельфом у заляпаному фарбою халаті. Коли ми увійшли, він гарячково згортав якісь рулони паперу, його руки тремтіли, а обличчя було вкрите дивними білими плямами.

— Командире Лоріанелю! — защебетав він надто тонким голосом. — Я якраз допрацьовую деталі і сподіваюся, що Його Величність все-таки погодиться на мій план реконструкції театру. Новий театр буде грандіозним!

Я мовчки обвела поглядом кімнату. Тут стояло велике ліжко, захаращений кресленнями й лінійками стіл, але мій погляд впав на великий плетений кошик біля вікна.

— Вітаю вас, пане Ольхо, — почала я, знявши рюкзак із плеча і поставивши на підлогу. Полісун, розумник, почмихавши, виліз із нього і, принюхуючись, почимчикував прямо до кошика. — У вас чудова майстерня. Та мені цікаво, що їсть ваш домашній улюбленець? Мій Полісун всеїдний, наприклад, — вказала я на їжака.

— Я не домашній улюбленець, — образився лісовик. — Я фольклорна істота, занесена в Червону магічну книгу України!

Архітектор, глипнувши на кошик, раптом зблід, і білі плями на його щоках стали ще помітнішими.

— Я... Я не розумію... У мене... е-е-е... немає домашнього улюбленця...

— Ох, пане Ольхо, все ви розумієте, — перебила я. — Яйця, борошно та ожиновий сік — це ж основа вашого акторського гриму, чи не так? Ви ж не просто архітектор, ви ще й актор отого старого міського театру, що знаходиться біля вашої майстерні. Того самого, який Вічне Дерево не дозволяло знести, бо він вріс у його коріння, а ви хотіли нової сцени і нової слави! Ви напоїли свою, певно, лисицю вином, щоб вона не боялася магії, і навчили її пролазити у дірки між корінням Вічного Дерева. Вона й вкрала для вас Мереживо, а на його місце затягнула якусь підміну. Наприклад, самозаймальний папір, що залишив купку попелу на постаменті замість артефакту. Ви хотіли, щоб Вічне Дерево замовкло і не заважало вашим ідеям щодо реконструкції старого театру.

— Це Дерево має застарілі погляди! — вигукнув пан Ольхо, зрозумівши, що опиратися марно, його злочин розкрито. — Воно говорить лише про минуле! А Сільванії потрібен новий подих, кам'яниці, мармурові скульптури, металеві конструкції, сучасний розмах!

— Дуже вас розумію, — кивнула я, — навіть у дечому підтримую. А от вашу лисицю ви гарно видресирували! І розрахунок був чудовий і, в принципі, правильний. Вона тварина, а ваші магічні заклинання розраховані тільки на ельфів, отож, жодне закляття не відчуло б її появи. Це так? — спитала я у Лоріанеля, який слухав мене вражено, спостерігаючи за архітектором і їжаком.

У цей момент Полісун не витримав, зробив останні два кроки до кошика і перевернув його. Звідти вискочила маленька біла лисичка, яка в зубах тримала невеликий пакунок, що сяяв зеленим світлом.

— Лови її! — крикнув Лоріанель. — Це Мереживо!

Лисиця кинулася до виходу, але Полісун перегородив їй шлях, виставивши свої найгостріші голки. Тварина зупинилася, випустила здобич з пащі, а потім розвернулась і майнула за вікно.

Я підняла пакунок. Шовкова хустинка розгорнулась, і на моїй долоні опинився артефакт Мереживо. Тієї ж миті десь далеко пронеслося глибоке й радісне зітхання, бо й Вічне Дерево, і весь ліс відчули повернення своєї сили.

За годину артефакт повернувся на своє законне місце, магічний захист тепер мав вкраплення захисту і від тварин також, листя на деревах знову стало зеленим, пташки почали співати й літати, а Його Величність король Гарманієль очуняв від депресії й пообіцяв, що пан Ольхо тепер буде грати головні ролі не в театрі, а в спеціальній команді з примусового відновлення лісових насаджень.

*********

Ми з Полісуном сиділи на помості біля Переходу. Командир Лоріанель приніс нам кошик фруктів та навіть ельфійської ковбаси (з горіхів та ягід).

— Ви врятували Сільванію, Ірино, — сказав він, щиро мені дякуючи. — Як ви здогадалися про грим?

— Я теж люблю театр, командире, і трохи читала про нього, — усміхнулась я. — Натуральний грим роблять з яєць та борошна, а брови, тіні та губи часто фарбують ожиною чи тим же вином, наприклад. Ну, трохи підказок від мого колючого колеги допомогли мені. Ще й ви згадали про театр...

Я ступила на Шлях, і за мить вже відчула під ногами рідну землю Полісся. Туман розсіявся, сонце лагідно гріло зелене узлісся, одяг знову став моїм звичним, джинсами та сорочкою. Ми з Полісуном повернулися додому і сіли на ту саму лавку біля моєї хати, й лісовик миттєво перекинувся у великого кота.

— Ну що ж, — муркнув він, вгризаючись у мій бутерброд із ковбасою, якого чекав так довго, — бути їжаком було стратегічно вигідно, але котяча шерсть на сонці сохне приємніше. Наступного разу, Іринко, якщо підемо до ельфів, я перетворюся на птаха, бо там купа таких гарних пташок, що аж очі розбігаються... З декотрими пташечками я б познайомився поближче, поспілкувався б, політали б разом, у гніздечку потовклися б... Ну, теє-сеє... — замріявся цей ловелас. — А от ельфійська ковбаса несмачна. Наша українська краща...