Розділ 2

Розділ 2

Ельф виглядав так, наче не спав тиждень, під очима в нього залягли тіні, розкішне золотаве волосся було добряче скуйовджене, а його мундир був де-не-де навіть брудний у якихось плямах, що зовсім не пасувало до завжди чепурних мешканців Сільванії.

— Командир королівської варти Лоріанель, — представився він, коротко вклонившись, в потім скептично спитав. — А ви, я так розумію, та сама інтуїтка Ірина, про яку йде слава, як про талановиту детективку? І що це у вас у наплічнику ворушиться?

— Це мій… е-е-е… колега, — сухо відказала я, ставлячи рюкзак на дерев’яний настил. — І він сьогодні трохи не в дусі через туманне й мокре повітря там, звідки ми прибули. І їсти хоче. Він ковбасу любить, а у вас такого не їдять...

Полісун висунув мордочку, пофуркав на ельфа і знову сховався всередину.

— Ведіть до місця злочину, командире. І розповідайте, як саме ви виявили, що Мереживо знищено? Хтось бачив момент злочину? — приступила я одразу ж до справи.

Ми пішли довгими підвісними мостами, що з’єднували велетенські дуби. Сільванія нині була схожа на застигле місто-примару, не чулося жодного пташиного пересвисту, жодного шереху мишей чи інших дрібних тварин внизу. Тільки шелест сухого листя, що чорними пластівцями опадало з гілок і хрускотіло під ногами.

— Все сталося недавно, — почав розповідати Лоріан. — Мереживо знаходилося в самому серці Вічного Дерева, у закритому дуплі, захищеному стародавніми закляттями. Жодна людина чи ельф не могли навіть доторкнутися до артефакту. Доступ туди мали лише король і я. Вранці ліс раптово замовк, почав жовтіти й осипатися. Ми кинулися до дупла... Магічні щити були цілі, двері зачинені, але всередині замість артефакту ми знайшли лише купку попелу. Артефакт згорів прямо в своїй магічно захищеній сфері. Його знищено, — голос Лоріанеля затремтів. — Ми всі тепер у смертельній небезпеці, бо темні ельфи давно погрожували напасти на нас, і тепер, коли ми не маємо джерела сили, то вони чудово можуть цю погрозу втілити в життя...

Ми зупинилися біля величезного дупла в стовбурі Вічного Дерева. Капітан приклав долоню до кори, і двері, невидимі для звичайного ока, плавно від’їхали вбік. Усередині було порожньо і холодно. На кам’яному постаменті справді сяяла велика магічний сфера, всередині ж неї лежала невелика купка темно-сірого попелу.

Я опустила рюкзак на підлогу, роззирнулася навколо і підійшла ближче до постаменту.

— Жодної магії не відчувається, — пробурмотів їжак Полісун, непомітно вибравшись із мого рюкзака і дрібочучи вслід за мною до постаменту. — Навіть попіл там не пахне чарами. Смердить горілим папером і… гм… вином…

Ельф здивовано глянув на їжака, що впевнено обнюхував постамент при основі, місце злочину. Я задумалася.

— Кажете, ніхто з людей і ельфів не міг проникнути у сферу до артефакту? — спитала я ельфа і почала обходити сферу по колу. 

— Якщо хтось доторкнеться до сфери, то його одразу ж уб'є на місці сильне магічне заклинання, — підтвердив Лоріанель. — І магією якщо хтось спробує вплинути, буде такий самий результат. 

— Ну, якщо Полісун каже, що чужою магією тут і не пахне, то воно так і є, — зауважила я. — Тут лише ці двері для входу? — вказала я на двері, у які ми щойно увійшли. — Чи є тут таємний хід, вентиляція, тунелі, щілини, нори, дірки де-небудь?

— Ви натякаєте, що хтось міг увійти, гм, не через двері? — Лоріанель спохмурнів. — Це неможливо.

— Ну, так, неможливо, — погодилась я, роззираючись навколо. Дупло було величезне, як простора кімната, біля дальніх стін, що ховалися у мороку, валялися насипані якісь тріски, сухе листя. Я підійшла ближче до кам’яного постаменту і запримітила дивні маленькі білі чи то ниточки, чи ворсинки, що зачепилися за трошки вищерблений камінь на постаменті. — Полісуне, глянь-но сюди, — покликала я лісовика, взяла його на руки й поставила на постамент.

Їжак підійшов до тих ворсинок, принюхався і незадоволено пирхнув:

— Хутро, лисяче, але пахне яйцем, — чхнув він. — І ожиною. Наче й тістом. Не розумію, чому...

Я випросталась і подивилася на Лоріанеля.

— У вас у королівстві є театр? — спитала я.

— Є, але яке це має відношення до артефакту? — здивувався Лоріанель. — Театр старий і трохи затісний для всіх охочих відвідувати вистави. Але наш головний архітектор, пан Ольхо, вже місяць усі вуха нашому королю протеревенив про свій план нового театру, проте Його Величність і слухати не хоче, бо це порушує гармонію нашого лісу.

— О, то ваш архітектор прихильник театру? — уточнила я.

— Він навіть актор у ньому, — кивнув Лоріанель.

— Гм. Все сходиться. Ожина, яйця, тісто... Навіть вино... Ведіть мене до пана Ольхо, — сказала я, закидаючи рюкзак на одне плече. — Здається, він дещо знає про ваш артефакт.

— Він? — здивувався ельф. — Але ж він днями й ночами не виходить зі своєї майстерні! Ви думаєте, що він причетний до злочину? Але чому?

— Інтуїція, — знизала я плечима. — Ви й сам можете, логічно подумавши, дійти до того ж висновку, що і я. Просто треба знати трохи більше, ніж інші. А я знаю.

Я знову посадовила Полісуна до рюкзака, і він зручно вмостився на бутербродах.

— Іринко, — прошепотів він мені на вухо, — не забудь про те, що нам треба поїсти. Ковбаска дуже смачно пахне. А розслідування на порожній шлунок — це непродуктивно...