Розділ 1

Розділ 1

Зранку на село впав туман, і навіть коли сонце піднялося вище і він трохи розсіявся, все одно було досить сиро, відчувалося, що на вулиці осінь, а не спекотне літо.

Я порпалася на городі, намагаючись відкопати кілька корінців дикого хрону, коли відчула Поклик. У мене зачухався ніс і почали горіти вуха, а це було точною ознакою того, що світ навколо мене десь знову збирається дати тріщину і комусь потрібна моя допомога.

— Тільки не сьогодні, — пробурмотіла я собі під ніс, обтрушуючи землю з рук. — У мене за планом прання і велике нічогонеробіння перед телевізором.

Але в магії були свої плани на мій розпорядок дня. Звідкілясь раптом прилетів яскраво-синій метелик. Він кружляв так швидко, що мало не врізався мені в лоба, а потім розсипався іскрами, які склалися в короткий напис у повітрі: «Сільванія. Знищено артефакт. Допоможи».

— Сільванія, — зітхнула я. — Це там, де мешканці вважають себе кращими за інших, бо живуть на деревах, а не на землі? Не люблю ельфів! Дуже зрозумілі типи! Але що ж подієш, робота є робота...

Я повернулася до хати. Біля порогу на старій лавці лежав Полісун. Прийшов аж сюди, боїться що не візьму його із собою. Він теж відчуває такі магічні моменти. І сьогодні цей хитрун знову вирішив змінити імідж, бо замість звичного кота переді мною сидів великий і неймовірно настовбурчений їжак.

— Іринко, привіт. Я з тобою! — пирхнув він. — Буду їжачком! Туман такий мокрий, що моя котяча шерсть не витримала б такого знущання, а голки — це практично. Вода стікає, і ніхто не лізе обійматися.

— Збирайся, їжачиську, — я закинула на плече свій вірний рюкзак. — Нас кличуть у Сільванію. Там якась біда з їхнім артефактом.

— Сільванія? Це ж там, де живуть красунчики з довгими вухами, а замість горілки типу п'ють росу з квітів? — їжак незадоволено завовтузився на місці. — Ну добре, але неси мене в рюкзаку. Я не збираюся дріботіти своїми маленькими лапками через міжсвіття. Тільки обережно, не притискай мене до бутербродів, а то натикаю дірок у ковбасі. Ти ж береш із собою бутерброди? — спитав Полісун з надією.

— Добре, візьму, — зітхнула я приречено і пішла робити бутерброди, тому що лісовик їх дуже полюбляв.

Потім я закрила хату на клямку і вийшла за ворота своєї господи. Сусідка баба Ганна якраз вивішувала прання на мотузку і підозріло поглянула на мій рюкзак, з якого, напевно, гастовбурчилися голки їжака. Я просто кивнула їй. Вона трохи, мені здається, підозрює, що я відьма, але зайвих питань не ставить.

Навіть ще не дійшовши до лісу, я закрила очі, бо відчула що десь тут є Перехід. Все навколо мене почало розмиватися, я сфокусувала Погляд і побачила дві нитки. Одна, тьмяна й сіра, знову вела до Корду. Інша ж, яскраво-зелена, але де-не-де помежована з чорними плямами, наче поїдена гусінню, була шляхом до Сільванії.

— Ого, Полісуне, там справді щось нечисто. Тримайся, скоро будемо на місці, — промовила я лісовику.

Ми ступили на Шлях. Перехід відгукнувся в тілі легким дрижанням, а Полісун у моєму рюкзаку невдоволено сопів, бурмочучи щось про інтуїцію і відсутність нормального транспорту. За мить вологе повітря українського узлісся змінилося на сільванський досить насичений аромат хвої та запах незнайомих мені квітів. І одяг на мені теж змінився, адже магія переходів останнім часом була вдосконалена у нашому Головному управлінні Магів, Відьом і Перевертнів, і тепер ми ідеально могли прилаштовуватися до того світу, в який потрапляли.

Ми з Полісуном тепер стояли на величезному дерев’яному помості, що кріпився до стовбура товстезного дерева.

— Прибули, — сказала я, знімаючи рюкзак із плеча.

— Ого, — Полісун висунув їжачиного носика з наплічника і принюхався, — тут смердить тривогою і, здається, зопрілим листям. Іринко, тут справді щось не недавно відбувалося недобре, відчуваю своїми голками.

Я роззирнулася. Сільванія, яка зазвичай була сповнена голосами птахів та шелестом листя, зустріла нас сьогодні мертвою тишою. Вічне Дерево, серце цього світу, стояло посеред королівської галявини із зів’ялим і почорнілим листям, ніби тут теж починалася раптова осінь, хоча тут завжди мало бути вічне літо.

— Нарешті когось прислали! — почула я схвильований чоловічий голос за спиною. — Я вже відправляв три заявки! Наш артефакт знищено, ліс мовчить, Вічне Дерево засихає, Його Величність король Гарманієль у великій депресії, а у вашому управлінні навіть не чухаються! Знищено артефакт Мереживо, що давав нашому лісу зв'язок і силу життя, — пояснив високий вродливий ельф, підходячи до мене ближче. — Треба терміново знайти злочинця!

_________________

Перші дві книги про розслідування Ірини та Полісуна можна знайти на моїй творчій сторінці. Це повністю завершені й незалежні історії.

Оповідання написано в рамках міжавторського флешмобу "Літературний шабаш" 2026