Зникнення принцеси

Інтуїтка. Справа #1

Я живу в невеличкому українському селі. Село, на мою думку, типове для Полісся. Ну, як би коректніше сказати, трохи занедбане. Хоча у нас є магазин. Та й усе. Більше нічого немає. Була колись школа, та її закрили. Був колись клуб, але він розвалився багато років тому. Ага, є ще бібліотека у приміщенні закинутої школи. Це клас, у якому стоять полиці з книгами. Ніяких розваг, ніякого кабельного інтернету, ніякого газу чи водопроводу. Нічого. А чи ж лишилися ще такі місця в Україні, спитаєте ви. Так, відповім вам я, лишилися. І саме тут я знайшла свій прихисток, тут я працюю. Купила невеличку хатинку з маленьким городиком. З криницею у дворі та зручностями за хлівцем. Мені тут добре і затишно. Спокійно, ага.

Мої сусідки – старенькі бабусі та дідусі за 70, з обвітреними та засмаглими обличчями. Вони знають і бачили багато на своєму віку, тому дотримуються спокою і мовчання у своїй легкості буття.

Коли починається день, я закриваю свою оселю на клямку (які злодії, не смішіть мене!), надягаю рюкзак на плечі і йду до лісу. Ліс біля села шикарний! Густий, сповнений старих дубів, покручених в’язів та непрохідних кущів. Те що треба для такої, як я. Як не дивно, тут добре працює мобільний зв'язок, і тому можна завжди уточнити своє місцезнаходження на Гугл-мапі. Та мені це ні до чого, бо я тут, у лісі, як удома. Це моя стихія, мій справжній дім, моє місце сили, так би мовити. Бо я напівмавка і напіввідьма.

Сьогодні в лісі тихо. 

- Чому не приходила вчора, Іринко? – питає мене Полісун, зненацька вистрибуючи із кущів ліщини. Сьогодні він має вигляд великого сірого кота з зеленими очима. - Я вже й жданики поїв. 

- Доброго здоров’я, - озиваюся я, - прихворіла трохи. Застуда, мабуть. 

- То чого ж вісточку не передала? Я б назбирав малини, теє-сеє…

- Дякую. Сама впоралася,  - я кладу перед ним шматочок сиру, і він із задоволенням смакує. - А у вас тут як?

- Погано. – зітхає Полісун, кривить морду і робить величезні очі. – Дроворуби замучили. Вже як я їх відлякував, які непрохідні стежки робив – все одно лізуть і лізуть, лізуть і лізуть! Понаганяють отих машин до лісу, аж моторошно стає.

- Цивілізація, – хмикаю я. – Нікуди від неї не дінешся.

- От би нам заповідник забабахати, – мрійливо дивиться на мене Полісун. – Тоді б не чіпали.

- Ні, - кажу, - який тут заповідник? Все звичайне і типове. Немає в тебе, Полісуне, екзотики. 

- А що то таке, ота екзотика? – тягнеться Полісун до руки, де тримаю мобільний телефон.

Бо знає, що зараз почну показувати йому «картинки з Інтернету». Дуже вже йому подобається «ота чудасія». Я пропонувала йому колись купити для нього смартфон, та від відмовився: не працює в його руках наша техніка, не його це магія, чужа.

- Ну, - каже Полісун. - Куди сьогодні вирушимо?

- Викликають у Завітрію. Треба розгадати одну загадку. Подруга там працює, просить допомоги.

І ми чимчикуємо далі разом. Я і Полісун, дух цього лісу.

Я – звичайна собі українська відьма в енному поколінні. Всі у моїй родині здавна «щось знали», як кажуть у нашому селі. Звичайно, знали, бо жили не лише в Україні, але й могли переміщатися між світами. Ми спілкуємося з малими та не й дуже духами, потойбічними істотами, вміємо добре лікувати та бачимо те, чого не може побачити ніхто. Вірніше, відчуваємо. Пізніше це назвали дедукцією. А мені більше подобається слово інтуїція. Отож, я - інтуїтка і працюю інтуїтивним детективом. Наша родина завжди жила на Поліссі, хоча ми вміємо переходити в інші світи. Я нині опікуюся декількома світами, приходжу на допомогу тоді, коли проблему потрібно вирішити швидко і правильно, так би мовити, гармонійно. Переходити в інші світи навчила мене мама, коли я вже достатньо підросла і не могла нікому вибовкати нашу таємницю. Про мої пригоди та як я почала заробляти детективною майстерністю я розповім якось іншим разом. А сьогодні я отримала вісточку з маленького королівства Завітрія, з іншого світу, де в королівській охороні працює моя подруга Марана. Щось там у неї сталося несподіване, і треба було з'явитися якнайшвидше. 

Взагалі, нас, інтуїтів, чималенько у всіх світах. Колись Головне управління Магів, Відьом і Перевертнів створило цілу мережу детективних дільниць у найвідоміших світах для допомоги магічним і немагічним істотам. Це наче поліція, але магічна. Деякі з наших, до речі, пишуть фантазійні оповідання і повісті на основі своїх пригод. До речі, дуже непогано заробляють на продажу своїх книжок. Та ж Джоан Роулінг чи Мар’яна Доля. Так, ці теж з наших. Але хто ж признається.

Я закриваю очі, концентруюся і фокусую Погляд. Переді мною дві дороги. Одна - в Завітрію, а інша - до Корду. Над завітрійською дорогою бачу помаранчевий ореол. Отже, щось справді-таки сталося, не дарма Марана прислала вісточку.

Ступаю тихо й повільно. Полісун тупцяє поряд, шарудить чимось під ногами, сопе напружено. Йому такий перехід не те що важкий, але неприємний. Наче відриває ноги від коріння, ступаючи. Але він ні за що не пропустить цікаву пригоду, я вже його знаю. Давно вже швендяє зі мною світами, бо має дуже непосидючий характер.

************

Ми виходимо на зелені високі пагорби Завітрії і вдихаємо спекотне повітря. Тут майже полудень, сяють два Сонця – одне в зеніті, друге на горизонті.