Украдене слово

Інтуїтка. Справа #2

Зранку я вирішила спекти пиріжки. З яблуками. Через кілька днів Яблучний Спас. А яблука в цьому році добряче вродили. 

Баба Микитівна, моя сусідка "через забор", ще зранку гупала яблуками об дно відерця, збирала на варення.

- Джем, джем, каже, а який то джем? Я й слова такого не знаю. Варення воно і є варення. Навіть слово смачне, вже на саме звучання облизуєшся. А він джем! - так завжди Микитівна обурюється на слова свого онука Василя, який на вихідні приїжджає до неї на старій Ниві з райцентру.

Микитівна теж, мабуть, пироги пектиме. Бо до церкви піде. Яблука святитиме і пироги.

Вікна в моїй хатинці відкриті навстіж, і до мене долітає веселе погавкування. Знову баба у своєму дворі щось виказує своєму собаці Полкану. Аж раптом чую:

- Гей, сусідко, іди-но сюди, щось скажу! - чую, гукає голосно Микитівна з-за плоту.

- Іду! - кричу з вікна.

- На-но, Ірко, яблук тобі принесла! - побачивши мене, ще здалеку починає баба.

- Та дякую, не треба було. В мене теж добре вродили, - кажу, похапцем обтрушуючи борошно з рук та підходжу ближче. - Добрий день.

- І тобі доброго здоров'я, - киває стара і продовжує, - у тебе таких нема. Сорт дуже мудрений.

Вона простягує мені велику миску, повну… картоплі.

- То це ж картопля, - здивовано кажу я.

- Та ні, яка бульба, то яблука такі, на бульбу похожі, придивися пильніше.

Уже підійшовши ближче, помічаю у "картоплин" корінці, та й за формою більше схожі на яблука.

- А що це у вас за дивина? - питаю зачудовано.

-  Та то колись Олька моя в Англію їздила з подружками, на заробітки, то привезла кілька саджанців. Один тільки прижився. Але й родить добре, зараза. І яблука смачні. Я з них пироги печу і варення роблю. Бачу, ти пироги затіяла. Гарна хазяйка, хвалю. Бери яблука, вгощаю.

Я з цікавістю беру яблука й дякую Микитівні. Вона киває і дибуляє до своєї хати, а я, нарешті, пильно роздивляюсь чудо природи в мисці. Яблука коричневі, схожі на картоплю, з щільною та жорсткою шкіркою.

Я пробую одне на смак. Дуже оригінально. На язиці відчуваю винно-солодкий присмак. А запах! Тут і пряний, і мускатний, і горіховий аромати… Оце баба Микитівна! Оце закинуте поліське село! Тут такі сюрпризи водяться, що навіть я вражена!

Що ж це таке за чудасія? І я лізу в Інтернет, щоб пошукати інформацію про чудернацькі яблука*.

*

Полісун сьогодні не в настрої. Відчуваю це, бо між деревами шугає рвучкий протяг, а за штани чіпляються ожинові басамани, так і прагнучи прорвати дірки у тканині.

- Агов, добрий день, - кажу я, розкладаючи на пеньку печиво та цукерки. Піддобрююся.

-  Кому добрий, а кому не дуже! - пугукає лісовик з гілки дуба.

Піднімаю голову і прикладаю руку дашком до очей, щоб розгледіти чималенького птаха з гострим гачкуватим дзьобом. Пугач.

- Що трапилося?

- Льонька трапився! - киває він головою і планує на галявину до пенька.

Ще в польоті перетворюється на дідка з бородою і стрибає на землю вже  лісовиком. Крекче від удаваного болю:

- Ех-ех-ех! Поперек болить від усіх цих скоків, - і продовжує, - Льонька, зараза, знов хуру дров нарізав. Скільки я вже його шугав, скільки наводив нещасть і нещастячок, - не розуміє, бовдур, натяків. Попортив мені вільху, бандіт!

- Ну, йому ж треба якось заробляти на хліб, - виправдовую я односельця. - У Льоньки п'ятеро дітей і ще й дівка на виданні.

- Ну то сухе, рубай, сухе! - сперечався з уявним Льонькою Полісун, розглядаючи цукерки. - А він… А! - махнув рукою.

Полісун дуже любить солодощі. Ось і зараз, примостившись на пеньочку, ласує, аж мружиться від задоволення.

Коли з церемоніями було покінчено, він, роблячи знуждений вигляд, приховуючи зацікавлення й азарт, питає:

- Ну, куди сьогодні?

- У Корд. Грамотій терміново просить про допомогу. Не знаю, що він не може вирішити. От хто-хто, а Грамотій своєю логікою і мене може переплюнути. Дуже дивно.

- А там яка погода зараз? - завбачливо перепитує Полісун.

- Там сьогодні наче дощ. Осінь у них.

- Бррр! - захитав головою Полісун. - Я вужем перекинуся. Так приємніше буде.

- А хто сказав, що ти йдеш зі мною? - дражнюся я, бо знаю, що лісовик не пропустить ні однієї моєї пригоди. Дуже вже цікавий до всього.

Я дістаю з наплічника і одягаю довгий і широкий плащ із каптуром, закутуючись в нього, як у ковдру. Полісун у вигляді вужа заповзає мені в кишеню. Я закриваю очі, фокусую Погляд і бачу кілька доріг. Одна з них, мокра, засипана жовто-червоним листом, веде до Корду. Роблю крок і потрапляю під дощ, який починає квапливо засівати сухий ще плащ. Ми в лісі. Спочатку наводжу морок і стаю схожа на людину-птаха: тіло людини, а голова пташки, схожої на голубку. Квапливо йду по мокрій грунтівці і виходжу на узлісся. Переді мною трохи праворуч вдалині за мжичкою і туманом видніються гострі шпилі столиці Корду, Мітесцери.