Глава 10

Я ще не встигла й перший сон подивитися, як мене розбудив галас з вітальні. До моєї кімнати увірвалися військові. Єдине що прозвучало: «Ви йдете з нами. Зараз!»

Мене розтріпану і одягнену у нічну сорочку вивели з маєтку.

-Господи, капітане, дайте дівчині одягтися,- бігла за нами графиня Берей.
-В мене наказ терміново,- та дозволи накинути на мене шаль.

Я мовчала, жодного звуку не проронила, жодної істерики. Просто мовчки сіла в екіпаж і поїхала, куди везли. Дорога була не надто довгою, та мені вона здалася вічністю. Я прощалася з минулим життям. Мабуть, я чекала, що так усе скінчиться, ще коли зрозуміла, хто рідня Кірка. Мені було шкода себе. І, правду кажучи, хотілося розкричатися і розплакатися. Та я стримувалася. Досить і того, що мене як злодійку вивели серед ночі. Як небезпечній злочинниці не дали навіть одягтися. А і навіщо? Хто я така, щоб зі мною церемонитися?

Брязкнули засови і я опинилася в камері. В сирій, сірій, з запахом плісняви. Дарма що літо, в ній було прохолодно. Я куталася в шаль, але не могла зігрітися. Чи то просто мої нерви тріщали по швах? Присісти не наважувалася, мені здавалося, що на цьому брудному ліжку скачуть воші, клопи та ще безліч усілякої живності. Я не надто розбиралася, що зазвичай повинно скакати по тюремному ліжку. Аби знала, що доведеться тут побувати, то я хоча б отримала хоч якусь інформацію. Я ходила з кута в кут, виснажуючи себе і накручуючи розпач і відчай. Коли я почула важкі кроки, які наближувалися до мене, я була вже в тому стані, що готова була вмерти швидко, аби тільки не мучаться. Я ладна була просити генерала про послугу. Я чомусь була впевнена, що він не відмовить. Більше нічого на розум не приходило.

-Відкривай! -Гримнув Адам з того боку.

Я вже вгадувала його голос. Двері зі скрипом відчинилися.

-Господи, Марі,- з співчуттям оглядав мене він, -пішли.

Я вперше побачила якісь такі сильні емоції у нього на обличчі, шкода, що у такий момент.
Я йшла по вузьких тюремних коридорах за чоловіком, який, треба визнати, мені подобався, і гадала, як краще попросити його про швидку смерть.

-Генерале,- ледь чутно погукала чоловіка, який йшов попереду.

Він зупинився і поглянув на мене.

-Вже не Адам?
-Вибачте, я втрачала субординацію. - Зрозуміла, що він невдоволений панібратським відношенням.
-Марі...
-Я хотіла попросити про послугу, вбийте мене швидко, - в очах стояли сльози та я їх ще втримувала з останніх сил.
-Що ти таке вигадала?- Він підійшов впритул і пригорнув мене до себе,- вибач, мені треба було усе зробити самому, а недовіряти все солдафонам. Вони зрозуміли мій наказ прямо. Марі, - підняв мою голову за підборіддя, щоб поглянути в очі,- тебе ніхто не збирається вбивати. Я просто хотів поговорити.
-Тут? От так? -Я все не могла второпати, про яку розмову йдеться.
-Це важливо.

Ми пройшли до якогось кабінету. Адам попросив чоловіка, який перебирав папери покинути приміщення. Що чоловік і зробив.

-Сідай, зараз принесуть чай, щоб ти зігрілася.

Й справді дуже швидко принесли чай і печиво. Та їсти зовсім не хотілося, тільки руки гріла об чашку, щоб зігрітися і привести думки до ладу.

-Марі, пий чай, а то охолоне,- попіклувався Адам.
-Я хочу додому,- підняла на нього погляд повний благання.
-Як ми з тобою все обговоримо, я особисто тебе відвезу.

Я поставила повну чашку на стіл і зібралася.

-Мені дуже шкода, що тобі довелося опинитися тут. Та я не міг привертати зайву увагу. Мені по статусу не належить самому до тебе їхати.
-Це як кронпринцу зі мною до бальної зали заходити?
-Щось на кшталт цього,- і так відкрито посміхається. В цей момент вони з Кірком були дуже схожі.-Скажи, ти комусь розповідала про Кірка?
-Ні.
-А про нас, адже ти тепер знаєш хто ми,- я заперечно похитала головою, -вчора я був у брата, він розповів, що ти навідувалася. Погодься, це дещо дивно виглядає. Ти знову у столиці, відвідуєш Кірка, дізнаєшся про нашу родину і відразу, ще й зовсім випадково, з'являєшся у палаці на шляху кронпринца. Марі, ти розумієш до чого я веду?

Я підняла на нього очі. Я все добре розуміла. І щось подібне й уявляла собі. Не даремно я так боялася.

-Я розумію,- відповіла генералу, - я ні кому нічого не розповідала. Навіть що ми знайомі. Я не шпигунка. Це якісь витівки моєї інтуїції.
-Пам'ятаю. І що зараз каже твоя інтуїція? -Глузливо питає, неначе я маленька дівчинка, яка розповідає батькам байки.
-Мовчить, -опустила очі долу.
-Я хочу, щоб ти зрозуміла, до яких наслідків може привести зайве і необережно кинуте слово. Кірк -- це наше слабке місце. В дитинстві, щоб отримати владу над батьком, Кірка викрали. Ми його повернули, та наслідки... Наслідки ти бачиш сама. Ми не афішуємо його існування, забезпечуємо, піклуємося. Та все це в таємниці. Він і сам не шукає публічне життя.
-Йому сумно,- згадала я, як Кірк казав.
-Знаю,- по доброму усміхнувся Адам,- та на жаль це неминуче. Ми обережно підшукуємо йому компаньйона, та це надто складно. Надійних людей ще треба пошукати. Саме тому ти тут. Я хочу вірити, що ти зможеш зберегти таємницю, та, на жаль, я не маю права помилитися. Розумієш?
-Ти вб'єш мене?- Знову перейшла на ти.
-Яка ти ще дитина, Марі,- я пирснула,- скільки тобі, вісімнадцять?
-Двадцять.
-Ну тоді ти достатньо доросла,- посміхнувся.
-Доросла для чого? -Підозріло запитала я.
-Щоб виходити заміж. -Як вирок вимовив він.
-Я не хочу заміж! Я не для того пішла вчитися, щоб стати товстою тіткою біля печі! І як це допоможе вам забезпечити моє мовчання?

Я вскочила, шаль звалилася на підлогу, я розпалена і зла, готова була рватися у бій і відстоювати свою свободу. Смішно стало самій, бо чомусь за життя я так не збиралася боротися, коли гадала, що це мій останній день. Адам уважно розглядав мене, розхристану, зі скуйовдженим волоссям в одній нічній сорочці. І мовчав. Я засоромилася, зрозумівши як виглядаю зі сторони. Швидко знову обгорнулася шаллю, обличчя палало від збентеження.