Глава 8

Столиця наводила сум і хандру своїм станом. Навкруги розруха. Мені спершу все здавалося, що місто плаче, ллє сльози за минулою величчю своїми розбитими вікнами-зіницями та кричить від болю згорілими будинками. На вулицях ще височіють барикади. Сміття і якісь лахи вкривають місто. Чомусь нікому немає діла до усього цього.

До гуртожитку я прибула, як вечоріло і далеко не в піднятому настрої. Мене переслідувала думка, що можливо я й справді поспішила до столиці. Треба було ще зачекати. Бо мій бойовий настрій зійшов нанівець, коли я побачила, у що перетворилося цвітуче колись місто, у якому вирувало життя. Можливо, я занадто тепер покладаюся на свою інтуїцію? Можливо це моє бажання кликало сюди, а не підказки дару?

Старого Титона не було біля воріт, хоча і воріт не було. Я йшла широкою алеєю й оглядала зелені й пишні колись дерева. З зелених залишилося десь з половину, інші ж стояли обгорілими головешками. Те, що тут вирувала пожежа та шли бої не викликало сумнівів. Корпус університету зустрів мене купкою стомлених людей біля входу, які зібралися перепочити у вечірніх сутінках біля багаття. Помітивши мене, яка несміло рухалася у їх бік, розмови стихли й всі погляди звернулися у мій бік.

-Чим ми можемо допомогти?- Піднялася жінка, хоча одягнена вона була у чоловічий одяг і якби не голос, то жінку в ній впізнати було вкрай складно.
-Це одна з наших учениць, -відізвався старий Титон, а ж полегшено видихнула, хоч хтось зі знайомих.
-Он як, а що ти тут робиш? Університет, як бачиш, ще не працює,- вже з посмішкою казала жінка.
-Я здалеку, до нас новини з запізненням приходять,- почала було я, та жінка покликала просто присісти біля вогнища.

А ці стомлені люди були викладачі та працівники університету. Вони своїми силами поновлювали будівлі, прибирали сміття.

-Директора ще на початку вбили, він до останнього не покидав університет, нового ще не призначили, чекаємо на королівський указ. Я зверталася, щоб нам надали допомогу і людей та стомилися чекати й самі почали. Пані Романа, знайдете місце для Марі?- Звернулася жінка до нашої доглядачки гуртожитку.

Пані Романа Онан була вже столітньою бабцею, як нам дівчатам здавалося. Та ще дуже прудкою і честолюбною. Вона боронила нашу гідність і совість, а також від посягання чоловічої половини на наш жіночий гуртожиток. Вона і справді знайшла мені пристойну кімнату. Дозволила оглянути свою колишню і забрати вцілілі речі. А їх не так і мало залишилося.

-Ці недомірки в основному кімнати аристократії займали. Виносили звідти багато. В нас розанські військові не жили, в основному це наші, проте не місцеві. Я так гадаю.

Про баронес пані Онан нічого не знала. Тож наступного ранку я відправилась до маєтку барона Лірштейн. Маєток зустрів мене забитими вікнами та дверима. Ніякої інформації про родину барона я не дізналася. Чи вдалося їм врятуватися? Не було в кого і запитати. Я засмучено зітхнула і вирішила провідати ще одну людину.

Каблучки нових черевиків вистукували по брущатці. Ці черевики намагалися переступати, а іноді й перестрибувати через калюжі, що залишив по собі ранковий дощ. Батьки все ж таки справили мені обнови, хоч і не стали вони приданим. Вітчим сам сказав, що я заслуговую на гарний вигляд у столиці, адже завдяки мені вони мають кошти. Моє тверде рішення їхати до столиці, вони все ж таки прийняли, хоча були сльози мами та аргументи вітчима.

Я сама собі не могла пояснити, чому я вирішила сюди прийти, адже хотіла забути все, що відбувалося в цих стінах як страшний сон і ніколи не згадувати. Та рука неначе сама постукала у двері. Ніхто не відкривав. Невже щось і з Кірком сталося? Я не дочекавшись спустилася сходами й вийшла на вулицю. На душі стало геть паршиво. В мене не так і багато друзів і знайомих. Точніше взагалі тепер нікого.

Раптово я почула стукіт у вікно, підняла очі, у вікні мені махав хлопець, як завжди посміхаючись. Він кликав повернутися. Не встигла дійти до квартири, як двері відчинилися і мене зустрічав радісний Кірк.

-Привіт. Я такий радий тебе бачити. Заходь.
-Привіт, Кірку. Я гадала, що тебе немає дома.
-Мені не дозволяють відчиняти. Сиджу тихо. Не відкриваю нікому, - повідомив хлопець.
-А я?- Сміюся.
-Тобі можна, -як же по доброму він посміхається.

От чому така добра, світла людина і так обділена ясним розумом. Хоча з іншого боку, можливо, він тоді не був би таким світлим.

Кірк не питав як в мене справи, його це і не цікавило. Він потягнув мене до бібліотеки показувати нові книжки, які йому привіз Адам.

-Як твої рідні, Кірку, -поцікавилася я.

Я не відчувала до чоловіків цієї родини жодної образи або негативу. В нас були спільні тривожні події, спільні справи, тож якоюсь мірою для мене вони стали не зовсім і чужі.

-Добре,- радісно посміхається, - батько з Адамом були, книги привезли. Он диви, що пані Грейц принесла мені,- хлопець вибіг з кімнати і невдовзі з'явився з газетою в руках.
-Хто така пані Грейц? -Поцікавилася беручи газету.
-Вона допомагає мені, приходить готує їсти, прибирає,- я вже не слухала Кірка, бо дивилася в газету, де на першій сторінці був зображений батько Кірка.
-Міністр закордонних справ граф Моріс Страйдер твій батько?- Хлопець радісно киває.
-Ти не знала! Не знала!- Неначе це була гра, в якій я просто програла.

Кірк плескав у долоні, а до мене почало доходити. Хоч я і не цікавилася політикою. Та основні обличчя країни знала, не в обличчя звичайно. Хто такий Моріс Страйдер не можна було не знати. А також не знати його сина Адама Страйдера молодого і талановитого генерала армії Піруканти. Це ж що виходить, згадувала я переоповідь Сема, що міністр з родиною покинули країну. Насправді вони увесь час знаходились тут неподалік від столиці, або й в ній. Адам вів війська і звільняв наші міста від ворога. А від масштабу і розмаху операції зблідла і присіла на стілець. Мене могли просто десь прикопати, щоб зайвого не бовкнула.