Глава 7

Мама розпікала двійняток, що не вгледіли за гусьми й вони мерви наробили на городі. Я накривала на стіл і не дослуховувалася до лайки. Вже майже рік пройшов відтоді як я повернулася до батьків. Мама тоді так плакала, що й зараз згадуючи у мене сльози на очах стоять.

Вони вже й не чекали, однак сподівалися, що я вижила. Чутки ходили, що розанці вирізали геть усю аристократію й інтелігенцію. Мама з вітчимом гадали, що і я під руку попала. Вітчим міцно мене обнімаючи, радів, що повернулася жива-здорова. Такої радості я від нього, чесно кажучи, не чекала. Ні, я знаю, що він мене любить, адже з малечку ростив. Я його теж люблю і поважаю. Іншого батька і не знала ніколи. Та все ж він завжди був до мене трохи холоднуватий, байдужий. Не так, щоб зовсім, та все ж.

В селі люди як жили, так і продовжували жити, ніби й не відбувається нічого в країні.
Усі новини ми дізнавалися через місцевого лікаря. Пан Біршман був з тих лікарів, що полюбляли провести вечір у гарній компанії за келихом якогось міцного напою. Він був дуже амбітною людиною, але не досягнув бажаного і заспокоївшись осів у наших краях, очолив головну лікарню округу. Допроситися, щоб він приїхав на виклик особисто було надто затратно і складно. Дуже вже був прошений. До нас він навідувався сам, щоб як він сам казав, відкуштувати маминого коронного пирога з потрохами. Засиджувався до ночі, переказуючи новини зі столиці. Чи правду казав, чи щось від себе вигадував, то було не відомо.

Від нього я дізналася, що наша армія заручившись підтримкою іншим нашим сусідом рушила на столицю, очолив її генерал Страйдер. Потім, він з'явився з новинами, що наші все ж таки повернули столицю і йдуть перемовини щодо визволення короля з полону. З кожним днем новинки ставили дедалі краще, я сподівалася, що найгірше позаду. І скоро я повернуся до свого звичного життя. Тільки от чи буде воно як раніше? Чи вдалося врятуватися дівчатам Лірштейн? Чи вцілів мій університет? Що сталося з моїми речами в гуртожитку чи я знову голодранка з мозолистими від праці руками? В мене було стільки питань без відповіді, а надій і сподівань ще більше.

-Марі, яка ти молодець! - Вітчим радісно увірвався до кухні перериваючи мої думки та мамину лайку.
-Вдалося?- Зацікавлено запитала мама.
-Все вдалося,- він схопив її та почав кружляти по кімнаті,- я і не сподівався трійний навар. Все як Марі сказала.

Я й справді застерегла вітчима продавати врожай восени. І я не сподівалася, що він мене послухає. Весною ціна підскочила, він радісно збирався все збути, та я знову сказала чекати. В країні стало зовсім скрутно з продовольством. Нового врожаю ще не було, хоч і обіцяв він бути щедрим, а тогорічний вже з'їли. Хоч і нам було непереливки, бо грошей було замало, ми затягували пояси, прижималися. Та тільки-но я сказала, що час збувати, вітчим усе продав, заробивши як за три врожаї за раз.

-Моя розумниця,- обійняв він мене,- не даремно стільки вчишся. І шкода тебе з дому випускати.

Мене його слова стривожили. А інтуїція підказувала, що він не про повернення до столиці хвилюється і не про університет каже.

-Це ти до чого? Чи лист з університету прибув?- Запитала я, хоча знала що ні.
-До тебе пан Біршман хоче свататися. Вже давно мені натякає на твою вроду і вдачу. Ти йому подобаєшся. Питання було за приданим, а тепер з такого навару справимо тобі придане,- радісно повідомив батько, неначе гадав, що я від щастя плигатиму.
-Ох, це ж яка вдача,- плеснула мама в долоні, -а скільки усього треба зробити.
-Ви мене лякаєте. То ви вже зговорилися за моєю спиною?
-Доню, наш лікар чудова партія, - батько продовжував сяяти від щастя як нова копійка.
-А мене ви спитали чи хочу я заміж? Чи подобається мені пан Біршман? - Не зустрівши ані підтримки, ані каяття, я трохи розлютилася,- Мамо, він для мене застарий!
-Не кажи дурниць, він молодший за мене, -вступився за кандидатуру вітчим.
-На кілька років?

Та скільки б ми не сперечалися, батьки стояли на своєму. Лікар чудова партія, свій лікар у сім'ї -чудова знахідка, він ще доволі молодий, щоб женихатися і багато іншого. Та не одне їх запевнення не потрапило до моєї згоди. І річ навіть не в кандидатурі й не в його віці. Я категорично не хотіла залишатися в провінції. Я стільки докладала зусиль, щоб вивчитися, чогось досягти та кимось стати. А тепер про все забути й сидіти домогосподинею з купкою дітей і чекати чоловіка з роботи, а потім заглядати йому до рота і випрошувати гроші на маленькі жіночі дрібнички, догоджати йому, бо це така жіноча доля? Я не згодна. В мене інші плани та бажання.

Я хочу до столиці вкінці кінців. Мені подобається жити в великому місті, де люди не знають один одного, не пліткують за спиною, не нав'язують свої думки, погляди та ідеї. Де тільки від тебе залежить, ким і де ти будеш завтра. Я люблю гуляти вуличками, скверами, парками. Люблю випити кави з подружками й пригоститися тістечками. А ще я люблю свій університет. Це така рідкість, коли до нього потрапляє звичайна дівчина з родини фермера. І не зважаючи на глузливі погляди, я радію, що змогла там опинитися. І відмовлятися я не збираюся. Тим паче, що наш лікар не приваблює мене як чоловік.

Я не чекаю велике кохання, тому й рвуся якомога далі звідси Звичайно, якби я саме тут зустріла чоловіка, до якого б тягнулося моє серце, то я б переосмислила свої бажання і пріоритети. Та цього не сталося. Тож, потрібно збирати валізи. Хоча і збирати мені особливо нема чого. Приданого мені не бачити як своїх лопаток.

Мама зі мною не розмовляла, вітчим би теж сердився, та йому безмежно підіймали настрій вторговані гроші.

-Може вкласти гроші у пилораму Верингтона? Можемо ще примножити. Люба, як вважаєш? Джек сам якось пропонував.
-Не погана ідея, любий.
-Погана ідея,- не змогла змовчати,- він тому і звертався до тебе, що майже прогорів і прогорить рано чи пізно.
-Марі, що ти таке вигадуєш? Усі ж знають, що Джек Верінгтон зробив статок на своїй пилорамі!- Я не стала переконувати, що це не так.
-Вклади краще у транспортну компанію,- пришла зненацька ідея і я її озвучила.