Глава 6

Сем повернувся важко дихаючи.

-Сволота, - шипів з порогу.
-Семе? -Усі підібралися.
-А пан Гаркен виявився з душком і з гнилою душею.
-Що з ним? -Запитав Адам.
-Придушив наволоч. Як усю б цю безрідну скотину, - потім глянув на мене, як і всі інші й продовжив,- вибач, крихітко, тебе це не стосується. Це тобі.

В мій бік полетів пакунок, і ляснувся прямісінько на стілець поряд зі мною.

-Там одяг, розмір, здається, твій. Якщо вже ти підеш з нами, тобі не потрібно виділятися, -махнув рукою в повітрі малюючи вензеля, вказуючи, що моє плаття занадто вичурне.

А ще воно було вже несвіже, тому я б і рада його змінити, та не було на що.

-Наш сусідушка, колишній викладач в інституті для благородних дівиць, який вже так стомився і радий був піти на заслужений відпочинок, виявився виродком. Підтримував переворот, мав зв'язки з розанськими солдатами, крав. Знаєте скільки він усього натаскав до себе у квартиру? І там крім речей і коштовностей ще й зуби знайдуться, -я здригнулася від почутого. -Куди цей світ котиться?! А ще мені цікаво, ти ж знала?

Усі знову дивилися на мене.

-Я вже казала, що...
-Чули,- перебив мене старший чоловік, -і як часто в тебе бувають такі прозріння?
-Я їх не контролюю. Коли хочуть, тоді й приходять,- знизила плечима, підбадьорюючись і вдаючи, що я спокійна.

Насправді мені було дуже ніяково і страшно. Іноді вони заважають, іноді бувають дуже доречні, а тепер ще й життя мені рятують.

-Що чутно?- Допитувався у брата Адам, неначе я нічого щойно не казала.
-Король ув'язнений, спадкоємець вбитий, королева з дітьми зникла. Їх розшукують. Міністр фінансів зрадник, вельмишановний міністр оборони й генерал з родиною бігли з країни. Та і багато іншого. Я маю перед тобою схилити голову, батьку. І визнати, що ти видатний стратег. Мені ще до вас з братом тягнутися і тягнутися. Усе прорахував.
-Не тут. Марі, піди приведи себе до ладу, переодягнися і причепурись, - чемно випроводив мене батько дивної сімейки.

Мені не треба було повторювати, я й не бажала знати зайвого. Тож схопивши пакунок, відправилася у вбиральню. Єдине, що мені не давало спокою і дуже вже хотілося знати, хто ці чоловіки. Я вже зрозуміла, що вони аристократи та були наближені до короля, а ще у них якийсь дуже вже таємний є план.

В пакунку були чоловічі штани, сорочка і светр, а також черевики. В такому одязі ходять хлопчаки роботяг. Штани були трохи великуваті, та я швидко привела їх до ладу, в поясі підв'язала, щоб не сповзали. А от взуття виявилось моїм жахіттям. Шкіра надто тверда, для моїх зніжених ніг. Вони були не зручні. Терли ноги нестерпно. І потім покидаючи місто, від моїх ніг залишилась тільки згадка.

Йшли в ночі, ховаючись у тіні будинків. Десь доводилося завмирати, десь перебіжками. В мене вискакувало серце від страху, тому вже на стерті ноги не звертала увагу. Кірк залишився у місті. Він і не заперечував, нікуди не рвався, його й так все влаштовує. Я набралася сміливості й запитала в Сема, що з Кірком. У інших побоювалася питати, надто серйозними вони мені здавалися. Сем же був більше балакучим і м'якішим, готовим до розмов.

-Кірк хворий. Дурник він. Коли був маленький, отримав серйозну травму, тепер такий. З нами він не піде, для нього це стрес, і він нас видасть. Тож ми подбали, щоб у нього все було, пізніше хтось навідається.

Мені були дивні такі відносини у родині, але не мені їх засуджувати, не я в їхньому становищі. Та спостерігаючи за Кірком, я врешті погодилася, що йому краще залишитися.

Зараз пробираючись на край міста, я ще раз погодилася, що хлопець не витримав би емоційну напругу.
Добравшись до околиці, вже йшли відкрито, чоловіки тримали на готові зброю. Вулиці були геть порожні, неначе вимерли. Від такого порівняння по шкірі пробігли мурахи та закопошилися десь в районі потилиці.

Я майже бігла, бо на один розгонистий чоловічий крок доводилося робити два своїх нестерпно болючих. Та зціпивши зуби, я не відставала.

Адам постукав у самий крайній будинок. Дах в ньому вже покосився, тин впав, вікна за брудом не було і видно. Тільки маленьке коло посередині, крізь яке виглянув дідок. Відразу в сінях хтось заборсався і двері зі скрипом відчинилися.

-Думав вже свічку за упокій ставити. Довго вас не було. Швидше заходьте. До діда Омельяна в гості ніхто не ходить, бо він дурнуватий і трохи схибнутий. - Казав про себе сміючись дід,- голодні?
-Ні, діду, їсти ніколи. Будемо рушать. Тут трохи більше ніж домовлялися,- Адам поклав кошель на стіл.
-Дякую, Ваша світлосте. Служу...
-Замовч,- сказав Сем і поглянув на мене.
-Мені все одно, -махнула рукою, -я просто хочу додому.

Дід зацікавлено мене оглянув, але промовчав. Зі стайні вивели коней з повозкою. І рушили далі. Сівши нарешті, я зняла черевики та ледь не заплакала. Мої ступні були геть у крові.

-Дідько! -Вигукнув Сем, побачивши мої ноги.

-Зупини, -гукнув до діда Адам, -чого не сказала, що ноги геть стерла?

-Не хотіла вас затримувати.

-Ох і лишенько ти, Марі, -прошепотів Адам, розкриваючи бурдюк з водою й обмиваючи мені ноги.

-Не треба, -заперечила я. Мені було незручно і соромно.

-Мовчи вже, -зупинив мої подальші заперечення.

Я не могла повірити своїм очам, що Адам, такий холодний і байдужий, може бути таким турботливим. Як закінчив, обмотав мої ноги рядном. Близько обіду, ми розпрощалися. Чоловіки в одному з сіл, пересіли верхи, а дід Омельян повіз мене додому. Так наказав Адам, хоча спочатку тут всі й повинні були розійтися. Схоже, що пожаліли мої ноги.

-Ну бувай, Марі,- прощався зі мною мовчазний Адам, в холодному і байдужому погляді, промайнув жаль. -Може колись зустрінемося ще.
-Зустрінемося, -моя інтуїція так казала.
-Інтуїція? Отже, виживемо,- посміхнувся чоловік.