Глава 4

Кірк зустрів мене радісною посмішкою.

Чудовий хлопець. Попри обставини, події, які відбуваються навкруги, він продовжує посміхатися і радіти життю. Повернутися до Кірка було першою ж думкою, що я й зробила. Я розраховувала просто перечекати якийсь час, а потім спробувати повернутися додому. Адже мої рідні теж хвилюватимуться.

Про них я не турбувалася. В нашій провінції немає де влаштовувати переворот. Мої батьки: мама і вітчим люди аполітичні. Мама доглядає двійнят, а вітчим працює на фермі. Тож взяти з них нічого і турбувати ніхто їх не буде. Батьки приймуть будь-яку владу. Вони з тих людей, що все одно що відбувається поряд, аби їх не чіпали. Хоч я і не підтримувала їх погляди, та все ж вони мої рідні.

Кірк взагалі уникав розмов про останні події. Розповів тільки, що війська сусідньої держави маршем пройшли вулицею. Я теж мовчала. Бо в чужий монастир зі своїм статутом не лізуть. Ми спокійно проводили час разом, кожен сидів у своєму кутку і читали книжки, поки я не помітила, що Кірк почав нервувати. Потім він схопився і вибіг з кімнати. Я не дочекавшись його пішла перевірити, як він почувається.

-Кірку! Кірку, ти де? - Почула стогін і чимдуж кинулася на допомогу. - Кірку, з тобою все гаразд?

Він не відповідав. Я відчинила двері до його кімнати. Кірк стояв до мене обличчям, закотивши очі й задовольняв себе.

Збентежена я вискочила з кімнати. Лице палало від сорому. Я прикладала до нього долоні, щоб заспокоїтися, та вони були занадто гарячі. Господи, прости, я не гадала, що можу застати таку картину.

А на що я розраховувала? Молодий хлопець, живе один, самотній. Він поводився чемно, руки не розпускав, хоч це я порушила його холостяцький спокій.

Скрипнули двері з кімнати вийшов Кірк.

-Ти підеш?- Запитав він мене, з сумом дивлячись в очі, неначе побита дорогим господарем собака.
-Ти хочеш, щоб я пішла?
-Не хочу. Та я поганий,- прошепотів опустивши голову.
-Кірку, в тебе були відносини з дівчиною?- Здогадка прийшла раптово.
-Ні, -сором'язливо, - кому я такий потрібен?
-Який такий?
-Такий, - знизив плечима, відводячи очі.

Я прийняла рішення і повільно до нього наблизилася.

-Хочеш спробувати?- Соромлячись прошепотіла, обнімаючи його.
-Хочу,- також соромлячись відповів він.

Коли зустрічаються дві такі людини як ми з Кірком, то все вдається не відразу. У нього ніколи не було дівчини, а в мене не такий вже і великий досвід, та я намагалася не показувати це. Поцілунки були трохи незграбними. Він тикався в мене немов теля до мамки. І я показувала, не підганяла. І пестощі були не збуджуючі. І звичайно, що я була не готова до продовження. В цей момент усе пішло не так, як я сподівалася.

Чомусь раптово Кірк почав плакати як дитя.

-Чому ти не хочеш?
-Кірк...
-Не хочеш, не хочеш!
-Кірку, чуєш мене. Так буває. Заспокойся, - я його намагалася обняти й заспокоїти, взагалі не розуміючи, що відбувається.

Його поведінка виглядала геть дивно, та схоже, що для нього це було вкрай важливо.

Він виглядав неначе дитина, яка розчарувалася, дізнавшись, що подарунки приносить тато, а не добрий чародій. І що чародія насправді не існує. Дитина не може погодитися з цим і що сили репетує, що це не правда. Щось схоже відбувалося і зараз.

Кірка не можна було заспокоїти.

-Ми ще раз спробуємо, так буває. Нічого страшного.
-Ти не правильна,- зробив висновок він і пішов до себе в кімнату.

Я ж скрутившись на дивані, повністю дезорієнтована, розгублена, ображена і відразу заснула.

-Вставай!

Хтось мене штовхав.

-Вставай і вимітайся звідси!- Я відкрила очі, не розуміючи що відбувається.

Біля мене стояв чоловік, поряд з ним ще двоє мені невідомих. Чоловік був обурений моєю присутністю і намагався мене спровадити. Перша думка була, що це мене зараз вже в комендатуру потягнуть.

-Хто ви такі? Що вам від мене потрібно? Де Кірк?
-Де Кірк!? - Закричав чоловік. Потім повернувся до одного, що був поруч, - Тягни цього дурня сюди, Сем. А ти підіймайся, поки я тебе не підняв.

Я була оголена й одягатися при сторонніх не збиралася. Мені і так було соромно від усієї цієї ситуації. Я вставала разом з ковдрою. І молилася Богу, щоб усе це закінчилося і ще, щоб з мене не почали стягувати цю саму ковдру.

До кімнати повернувся Сем, що тягнув за собою Кірка.

-Що ви робите? Відпустіть його! -Хотіла я заступитися, та слова застрягли в горлі, коли Кірк заговорив.
-Тато не сварись.
-Де ти здибав цю повію? Що вона тут робить?!- Кричав чоловік, а я готова була крізь землю провалитися.
-Вона сама пришла,- зарюмсав хлопець.
-Я тобі що казав про сторонніх?
-Дозвольте я одягнусь і піду,- не витримала я.

Так соромно, гірко мені ще ніколи в житті не було. Зараз я відчувала себе приниженою, брудною, спаплюженою, неначе мене обплювали та виваляли в багнюці, витерли ноги. Я й справді відчула себе пропащою шльондрою. Хотілося бігти якнайдалі, забути про це як про страшний сон і ніколи нікому не розповідати про мою ганьбу.

-Одягайся, -дозволив батько Кірка.
-Ви не могли б вийти, будь ласка,- попросила я.
-Що? Як моєму сину себе пропонувати, так ти не посоромилася, а тут прям незаймана? Я теж хочу бачити, що там ти пропонуєш. Одягайся так!

Сем поряд хмикнув, Кірк теж наївно посміхнувся. Я перевела погляд на третього чоловіка, що заявився до Кірка з-поза ранку. Він стояв розслаблено, заховавши руки у кишені та дивився пронизливо і без жодної посмішки. Навіть емоцій не було на обличчі.

Я переводячи погляд з одного присутнього на іншого, ледь не плачучи, знову попросила, хоча б відвернутися.

-В тебе хвилина, -зжалівся старший родич хлопця.

Чоловіки відвернулися, а я швидко почала одягатися, добре що хоч речі були поряд, а не розкидані по кімнаті. Сльози все ж таки покотилися по щоках, я їх змахнула і побачила погляд синіх очей у відображені дзеркала. Чоловік мене безсоромно розглядав, навіть не потрудившись відвезти погляд, коли я помітила його підглядання. І так червоне обличчя, стало ще більш кольоровим. Тільки до сорому додалась ще злість і обурення.