Глава 3

Патрульний з ранковим перегаром уважно нас розглядав, записуючи наші дані до записника. В очах стояла хить і жадоба до легкої наживи. Та схоже, що він не наважився без наказу. Поряд переминалися ще два чоловіки, теж зацікавлено нас розглядаючи.

-Капітан!- Гукнув один з них до чоловіка, який широким кроком радісно йшов у наш бік, -Що з панянками робити?
-Ти ба, сам попорав дівку, а ми тут яйця затискаємо,- зле прошепотів один з патрульних, що стояли осторонь,- задоволений.

Я непомітно зиркнула на баронес, які теж зрозуміли про що він і стояли бліді, як розанський фарфор.

-Хто тут у нас? -Неначе проспівав капітан.- Хто такі?
-Ми доньки барона Лірштейн,- розпочала була Клара, та капітан перебив її, скривившись і піднявши руку, щоб вона замовкла.
-Я в тебе не питав,- поглянув у записник, потім уважно оглядів нас,- прикраси знімайте.

Дівчата не второпали, до чого це було сказано і витріщалися на капітана не поспішаючи. Тому набридло чекати. Він схопив у Нори сумочку, відкрив, порився і перекинув своїм поплічникам. Нора розплакалася. А він як ні в чому не бувало, протягнув руку до сумочки Клари.

-Ви що робите?! Мій батько барон Лірштейн,- почала Клара.
-Мені байдуже, хто твій батько,- глузливо повідомив їй чоловік, дістаючи з сумочки гроші, які поклав у свою кишеню. Сумку теж віддав поплічникам,- Прикраси!

Неохоче дівчата знімали свої дорогі коштовні прикраси. В мене ж були тільки маленькі срібні сережки, які я без жалю віддала. Вони не коштують мого життя. А те, що у цих покидьків підніметься рука, я не сумнівалася.

Клара стояла, гордо тримаючи голову, Нора продовжувала плакати.

-Заспокой свою сестричку, або я заспокою!- Гримнув він Кларі, а потім глянув на мене і запитав,- прислуга, гувернантка чи компаньйона?
-Подруга,- сказала Клара.

Я ж мовчала, бо боялася страшенно.

-Завтра в полудень, щоб з'явилися до західної комендатури. Всі! Не запізнюватися! Випиши папірець дівкам, щоб їх ніде не затримували, -звернувся до того, що наші дані переписував,- а ви дівчата, щоб при параді, будуть важливі гості. Не з'явитеся, підете до стіни. Усі шльондри мають зареєструватися у нас в комендатурі. А зараз взяли пропуски й геть звідси!

Нора ридала захлинаючись, Клара теж шморгала носом, а я як заморожена стояла. Так страшно і холодно всередині було. Я намагалася знайти бодай хоч один вихід і я його не бачила.

-Нічого, треба скоріше дістатися дому. Тато усе вирішить. Він мав якісь справи з їхніми головними. Він швидко усе порішає. Поспішаймо, поки нова наволоч не поспіла.
-Так, ти маєш рацію, додому, -в мить заспокоїлася Нора,- Марі, чого як вкопана стала? Хутчіше!

Й справді вкопана, ноги не йшли. Чи то від шоку, чи від страху. А насправді я чітко побачила, що нічого барон не вирішить. Намагатиметься... буде спочатку намагатися вплинути своїми зв'язками, потім відкупитися, потім буде підлещуватися. А коли оберуть його як липку, буде валятися у ногах і благати про помилування. Ті, на кого він сподіватиметься і вважатиме партнерами, просто заберуть його майно, гроші й життя.

-Я не піду з вами,- сказала я дівчатам, задкуючи, -і вам не раджу.
-Марі, ти збожеволіла? Ти надто турбуєшся. Батько не покине тебе, ми не залишимо - допоможемо. Пішли.

Я хитала головою і задкувала.

-Не допоможе. Ні собі, ні вам не допоможе,- я ладна була розплакатися, а дівчата здивовано дивилися на мене і не розуміли про що я.
-Що ти таке верзеш, дурепа? -Викрикнула Нора.
-Марі? -Клара чекала, що я передумаю, вибачусь.

Я дивилася на неї очима повними сліз і просто благала мені повірити.

-Давайте просто втечемо,- прошепотіла я.
-Замовчи, тупа вівця, куди втікати? Що ми робитимемо? За що житимемо? А якщо нас піймає ця сволота? Як гадаєш, що з нами зроблять? -Верещала Нора? -Ти просто завжди заздрила нам, а тепер вирішила відігратися?
-Норо, заткнися!- Клара дивилася на мене.- Я не розумію тебе, Марі. Ти з нами чи ні?
-Ні.
-Тоді прощавай, -кинула мені моя єдина подруга і не зглядуючись пішла з сестрою вперед.

Я ж стояла посеред вулиці, закривши рот долонями, вила. Такий біль розривав моє серце. Може треба було все ж таки піти з ними й бути поряд у важкі часи. Та моя інтуїція шепотіла, щоб я не сміла. Це погибель. І що, рятуючи своє життя, про мене ніхто не згадає.

Поряд процокали швидко каблучки й мене міцно обняли.

-Пробач мені й Норі, Марі. Я не хочу от так з тобою прощатися. Ми всі налякані, стомлені та наговорили один одному дурниці. Я тебе дуже сильно люблю.
-І я тебе, Кларо. І ти мені пробач.- Обнімала подругу у відповідь.
-Ти щось бачила?- Киваю.
-Вам не можна додому, точніше зараз можна. Та барон нічим не зарадить. Він даремно на когось сподівається, його зрадять.
-Марі, я не можу не піти, адже вони хвилюються. Не знають, що з нами. І вони мої рідні. Я завжди буду поруч з ними.

Ми знову міцно обнялися і попрощалися. Втішало те, що розлучалися ми без образ і гіркоти. Прощаючись назавжди, ми залишались найкращими подругами.