Глава 2

Вже не бігли, та все одно поспішали. На вулицях рідко хто з'являвся, а якщо комусь і довелося у цей недобрий час опинитися на вулицях, то більш перебіжками ближче до стін.

Ми вискочили на перехрестя. На розі вулиць розташовувалася крамничка "Милі дрібнички".

-Я знаю цю крамничку!- Закричала Нора.

Це була її помилка, адже нас почули. Із-за рога вийшли два чоловіки, вони не були схожі ані на повстанців, ані на воїнів. Звичайнісінькі розбійники, схоже, що користуючись нагодою займалися розбоєм і грабежем.

-Оце так-так!- Радісно викрикнув один з них.- Мої ж ви голубоньки, у таку неспокійну годину самі на вулиці. Ми вас проведемо додому, щоб біди не сталося.

Другий на його слова загигикав. Клара поряд гикнула.

-Біжимо, -шепнула я і ми зірвалися з місця.

Навряд чи в нас був шанс втекти. Розніжені дівчата, ми не справились би з двома головорізами. Та нам усміхнулася доля. В одному з дворів вискочив пес. І жертвою чомусь обрав саме чоловіків. Ми ж пробігши трохи уперед і звернувши з вулиці, зупинилися віддихатися. Поряд почувся постріл і скиглення тварини. Отже, погоня зараз знову поновиться. Я підбігла до найближчих дверей і штовхнула їх всередину. Було відкрито.

-Дівчата, сюди. Швидко!

Забігли до парадної і я зачинила двері. Ми стояли притулившись до стіни й боялися дихати. Відразу почулося тупотіння. Наші переслідувачі побігли далі. Простояли ми так ще довго, не наважувалися вийти. Трохи прийшовши до тями, я огледіла баронес. Розчервонілі, спітнілі, розпатлані. Очі горіли і їх трохи потрушувало від пережитого. Та і мене разом з ними.

-Підемо? -Запитала я, та дівчата лише злякано на мене дивилися і хитали головами.
-Я туди не піду,- знову Нора боягузка.
-Треба знайти когось, хто за винагороду повідомить батьку де ми,- запропонувала моя подруга,- а ще краще, щоб апарат був, ми б самі з ним зв'язалися.
-Сумніваюся, що тут у когось є апарат. А про те, щоб хтось згодився зараз вилізти на вулицю і говорити не варто,- скептично відреагувала я.
-Марі, що твоя інтуїція тобі шепоче? - Захникала Нора.
-Мовчить.
-Я хочу додому,- сльози покотилися з очей дівчини.
-Норо, припини! Нам усім зараз погано, я теж хочу додому, -заспокоювала сестру Клара,- це ж квартал інтелігенції. Я впевнена, що у когось має бути апарат.

При цьому вона чомусь дивилась мені в очі благаючи. От що вона від мене чекає? Що я ясновидюща і відразу відведу її до помешкання з апаратом? Цей чудовий винахід і справді був великою рідкістю, бо коштував неймовірно дорого. Дозволити його собі могли лише аристократія і заможні дільці. А також науковці й вища інтелігенція.

Важко зітхнувши я попрямувала до найближчої квартири. Все одно вони не відчепляться від мене.
Як тільки я підійшла, у парадні двері хтось спробував ломитися. Дівчата кинулися до мене і почали тарабанити у квартиру. Двері відчинилися швидко. На порозі стояв хлопець десь нашого віку і, не розуміючи хто ми й що нам треба, кліпав очима. Внизу вже вибивали двері, тож недовго думаючи, ми навалилися на хлопця і запхалися усі разом до його житла та зачинили двері. Довга незручна пауза була перервана лайкою з парадної.

-Це сусід, пан Гаркен,- почав хіхікати хлопець,- не зміг до будинку потрапити.

Він був дуже милий, щиро посміхався і навіть не лаявся на нас.

-Вибачте шановний, що ми так увірвалися, - почала Клара, кліпаючи віями та добавивши кокетства у погляд, - ми потрапили у біду і нам потрібна допомога.
-Допоможу,- посміхається їй зачаровано.
-Як тебе звуть?
-Кірк, -відповів хлопець, продовжуючи посміхатися.
-Я Клара, це моя сестра Нора і наша подруга Марі,- ми пройшли до вітальні.

В кімнаті було чисто, та диван був розібраний.

-Я спав,- засоромився хлопець, прослідкувавши за нашими поглядами.
-Вибач, що потурбували. Ти сам живеш? -Поцікавилася Нора.
-Сам.
-Кірку, ти не підкажеш, може є у когось апарат? Ми б заплатили,- хлопець замислився, -вдома дуже хвилюються.

Трохи подумавши, Кірк похитав головою. Засмучені дівчата геть не замислювалися, що можливо ми заважаємо, всілися у крісла.

-Водички б,- занила Нора.

Кірк посміхнувшись, пішов до іншої кімнати та приніс води. Ми припали до неї й важко було зупинитися, все не могли напитися.

-Можна ми трохи в тебе перепочинемо? -Запитала я.

Кірк радісно закивав.

Я відкрила очі. На вулиці була ніч. Крізь незашторені вікна до кімнати потрапляла крихта світла. Баронеси зовсім не як належить дівчатам з вищого світу, лежали хто де: одягнені, розтріпані, невмиті. Це ми так стомилися, що, знайшовши тимчасовий прихисток, позасинали? Соромно перед господарем.

Я піднялася і пішла шукати вбиральню. Мені простіше, я не баронеса, а це типова квартира, тож знайшла з першого разу. Зробивши усі свої справи, подивилася у дзеркало і посміхнулася. Зовсім не красуня. За моєю спиною раптом посміхався мені у дзеркало Кірк.
Я скрикнула злякавшись.

-Кірк ти мене налякав.
-Вибач. Ти гарна.
-Дякую, та зовсім не гарна. Дівчата гарні, а я звичайна.
-І я звичайний. В мене мама Марі. Як і ти.
-Вибач нам. Ми дуже налякані, стомилися і позасинали в тебе. В ранці підемо.
-Мені сумно самому,- признався мені хлопець, а потім посміхнувся,- поцілуєш?

Спочатку я зніяковіла, а потім засміявшись піднялася навшпиньки, поцілувала його у щоку і вибігла з вбиральні. Я не була цнотливою, наше суспільство і не вимагало цього. Пройшли вже ті часи, коли наречена мала дарувати невинність своєму чоловікові. Але все одно було трохи соромно.

Здавалося Кірка не турбувало те, що відбувається за вікном. Єдине, що його хвилювало це книги, які він читав постійно. В нього була величезна бібліотека, яку він показував мені з божевільною радістю і захопленням в очах.

-Залишся,- попросив він, коли ми в ранці йшли.
-Вибач, та мені треба йти.