Глава 1

Я тут чужа. Кожного разу, коли дивлюся на цих людей, я не розумію, що я тут роблю. Я звісно знаю що, але не розумію. Навіщо я приїхала? Моя університетська подружка Клара і її сестричка погодка Нора радісно гоцають по ліжках і сміючись радіють наближенню свята. Я ж тільки вимушено посміхаюсь. Мене більш турбують непокоєння у країні.

Занадто напружена ситуація. Дівчата відмахуються від моїх слів про війну, а я відчуваю, що у щось це повинно вилитися. Не може так бути, що така маса злості, негативу просто розчиниться. А моя інтуїція мене ніколи не підводить. Хоч і кричить вона рідко, проте завжди влучає у ціль. Може тому в мене крім цих дівчат більше немає друзів і мене недолюблювали за прямоту й оту мою інтуїцію. Що у нас спільного з дівчатами Лірштейн? Нічого. Різні світогляди, інтереси, різні соціальні положення. Та чомусь ми товаришуємо.

Пітер - мій колишній хлопець, колись кинув мені, що завдяки мені вона самовиражається. Та я знаю, що то не так. Родина Лірштейн одна з самих впливових у Піруканті. А самі доньки барона гарненькі голубоокі блондинки, випещені, доглянуті. Як вони за мій рахунок можуть самоутвердиться.

Я ж звичайна. В усьому. Середнього зросту, середньої статури, не худорлява, але й не пухкенька, звичайна. Волосся середньої довжини, сірі очі, трохи кирпатий ніс. Нічого визначного.

-Марі, як ти вважаєш?- Вивела мене з задумливості Клара. - От ти зануда! Ти не слухала? Ну як завжди.

Я лише знизила плечима й усміхнулася. Вона вже добре мене знала. Якщо вона хотіла, щоб я її слухала, а потім вела розмови, мене потрібно було на собі сконцентрувати. Тому дівчата вже й не ображалися. Знали, що я постійно літаю у своїх думках.

-Марі, я хочу на вечерю з родиною мого майбутнього нареченого одягнути ніжно рожеву сукню, щоб бути такою невинною квіточкою.
-Теж мені квіточка,- сміюся,- ти якщо і квіточка, то сарраценія пурпурна. Красива, така приваблива і кровожерлива.
-Тааак, я така!-Закричала Клара і кинулася на мене, клацаючи зубами, щоб з'їсти.

Я ж не стала чекати поки вона мене дістане, тож почала відбиватися подушкою. Нора ж не стала на бік сестри, а лупцювала нас обох. Наш гогіт і вереск зупинила баронеса Лірштейн.

-Дівчатка, час обідати. І приведіть себе у належний вигляд, бо зараз ви не виглядаєте як баронеси, а більш схожі на пастушок,- удавано строго, стримуючи посмішку дала настанову мама подруг.

Старше покоління Лірштейн до мене ставилося холодно, проте не заперечували щодо нашого спілкування. Барон казав, що дівчатам піде на користь таке спілкування, щоб більш цінували те, що мають. Сумніваюся, що це допомагало, бо надто вони звикли до розкоші.

-...І мені терміново потрібне нове вбрання.- Закінчила Клара, початок я впустила.
-Не тільки тобі, мені теж потрібно і Марі не завадить,- цвірінькала Нора, боячись, що татко виділить замало грошей.
-О, ні-ні, мені нічого не потрібно, -вставила я, ніяковіючи. Не вистачало ще брати гроші у барона.
-Дурниці, Марі, у нас таке свято. Може ти приглянешся комусь, -кинула на мене погляд господиня дому.

Я опустила голову, було незручно. Я розумію, що на фоні дівчаток виглядаю голодранкою. Та бідність - це ж не вада і не порок. До того ж Клара часто віддавала мені свої вбрання, одягнуті лише раз або ж і зовсім нові. Ще з першого року студентства мені було спочатку соромно брати її речі. Здавалося, що це принижує сою гідність. Потім перестала звертати увагу. Бо стала вважати, що не її допомога принижує мою гідність, а моє до цього ставлення. І краще мати гарний і відповідний вигляд у світському товаристві, якщо мені вже доводиться в ньому бувати, аніж з'являтися в ньому обірванкою. Тож подякувала і не стала заперечувати.

-Дівчата, я вже не ніг, не спини не відчуваю. Давайте вже закінчувати. Ми й так пів міста купили,- ще трохи і я вже скиглити почну.

Сьогодні після сніданку ми відправилися за покупками. Вже й обід пропустили, а дівчата все не заспокоюються. Усі крамнички, магазинчики на торговій площі оббігали. Нашого візника відпустили з покупками додому, а самі ще вирішили пройтися, зайти до пані Кньодель. У неї найсмачніші тістечка у місті та самий запашний чай. Я зі своїм достатком не могла собі дозволити такі ласощі, та завжди з радістю складала компанію сестрам Лірштейн.

-Нарешті,- простогнала я витягнувши ноги,- дівчата, я з вами більше по магазинах не ходжу.

Сказала, а сама жахнулася. Я й справді більш ніколи не піду з сестричками по магазинах. Нікуди не піду. Щось станеться.

-Марі, що знову?- Намагалася догукатися мене Нора.
-Якась дурня,- натягнуто посміхнулася, бо аж ніяк не весело мені було, і щоб розрядити обстановку перевела розмову, - я буду мої улюблені шоколадні.

Дівчата щебетали. Клара раділа обновкам. Я вмовила її на ніжно-блакитне плаття з перламутровим відливом. Воно неймовірно йшло до її очей і робило її ніжною квіточкою, саме так, як вона і хотіла.

Післязавтра Кларі дев'ятнадцять, а невдовзі вона буде заручена за єдиним сином брата короля. Він не може наслідувати престол. Та його батько має величезний вплив у Піруканті. Клара щаслива. А мене знову виїдає тривога. Я не хочу псувати їй свято. І якби я знала, що вона не образиться, то зібрала б речі й повернулася б до гуртожитку. Та для неї дуже важливо, щоб ми з Норою були поряд у найщасливіші, як вона гадає, моменти її життя, розділили з нею її радість.

Зненацька десь далеко роздалися постріли, потім ближче. Хтось кричав. Ми притихли як мишенята, навіть дихати боялися. Напружено, шукаючи заспокоєння, почали дивитися на тих поодиноких відвідувачів, які разом з нами сиділи у пані Кньодель. На обличчях у людей було теж саме здивування, розгубленість і страх.

-Що це?!- Закричала Нора, коли постріли пролунали зовсім близько.
-Господи, помилуй,- шепотіла жіночка за два столики від нас.

Вона молилася, а я була у відчаю. Це війна. Мені не треба було розповідати, я знала це напевно.
У приміщенні ставало дедалі голосніше. Хтось не розплатившись, вже вибігав з кафе. На вулиці продовжувалися крики, галас і постріли. Хтось благав помилувати, хтось просив про допомогу. І усе це несло лавиною у наш бік.