Післямова

Рік потому...

 - Соль, рятуй мене, воно прокинулося і кричить. Що робити? Коли ти будеш?

- Коханий, вже під'їжджаю, 15 хвилин.

- Що мені робити з цим монстром? - Здавалося, що Ден плакав і кричав голосніше, ніж маля.

- Ден, він же крихітка зовсім. Ще ні повзати, ні сидіти не вміє. Що ж ти скажеш, коли почне бігати?

- Я йому дитячу обіб'ю матрацами, накидаю туди іграшок і закрию там - нехай грається.

Я розсміялася. Це ж треба бути сильним, сміливим, спокійним, а поруч з дитиною втрачати всі ці якості. Чоловіки… Та насправді я точно знаю, що Ден добре справляється з малечею. А істерика це так, для відводу очей. Ну як же, його, дорослого мужика залишили з малесеньким беззахисним сином. Звісно переживає. Всеодно що незграбному велету дати в руки фарфорову чашечку, щоб чаю попити. Та я й сама ще не усвідомлюю, що стала мамою. Проте в мене хоч якийсь материнський інстинкт є. Чоловікові звісно складніше. 

Це ви не бачили Дена в пологовому. Було щось! Ну почнемо з того, що він згодився бути присутнім під час цього незабутнього дійства. Та коли пішов процес, чоловік не витримав моїх криків. Чесно стояв до останнього поруч, ледве мою руку не зламав. Здавалося, що не я, а саме він народжує: нервовий, напружений, спітнілий і хекає. Я здалася першою - дозволила піти. Бо виходить, що думаю не про дихання, а про те чи не впаде безсвідомості моє кохання.

А коли лікарка покликала новоспеченого татуся, довго не наважувався взяти сина на руки. Все боявся, що щось йому зламає. Та коли йому таки впихнули дитину, радості не було меж. Спочатку Ден уважно дивився на сина. Чомусь закралася думка, що віддасть мені його назад і скаже, що не хоче бути батьком, не готовий. Тоді думала, що почне жартувати. Але ніяк не очікувала фрази: "Малий, ти найкраще, що могло трапитись у моєму житті". Правда Ден не був би собою, якби не додав: "Як будемо маму ділити? Всю тобі не віддам і не надійся. Вона зараз з такими апетитними формами…".

Я посміхнулась і нарешті змогла розслабитися. Хлопчик народився здоровим, цілих три з половиною кілограми щастя. Коханий чоловік поруч. А більшого мені і не треба. Гроші заробимо, речі купимо. Головне, щоб було здоров'я і любов у серці.

Ох і весело мені буде з ними. Але без перепон на шляху було б страшенно нудно. А ще не було б розвитку, не було б від чого отримувати досвід. Чужі помилки то добре, але поки не наковтаєшся своїх, не дійде. Так що, мамо, чекай, скоро я тебе зрозумію.

А взагалі, от що я вам скажу: робіть, те що хочеться, доки можеться. Навіть якщо це безглуздо, дивно чи наївно. Якби я відмовилась від Денової авантюри, ким би була зараз? Досягла б всього того, що маю?

Якщо якась дія приносить задоволення, то чому б ні? Та навіть отримавши негатив, це буде ваш досвід. А взагалі, подумайте, які речі вам найбільше запам’ятались? Перегляд крутого серіалу на дивані чи нічні купання з друзями? Освідчення у коханні від хлопця в кафе чи прокричати “я тебе люблю” на цілу вулицю? Пам’ять найкраще зберігає ті моменти, коли нашими венами розтікався адреналін, коли мізки запитували “а тобі слабо?”. Тому не захоплюйтесь порадами інших, слухайте свою інтуїцію, свої бажання, вони вам ближчі. 

І не забувайте мріяти! Скільки б років вам не було, якою б серйозною справою ви не займалися. Мрії - це наші крила. Я таки отримала свою власну крамницю. Новоспечений свекор подарував на весілля. Вона знаходилася поруч з готелем. Правда поки там працює продавчиня, мені то ніколи. Але я в будь-який момент можу приїхати і виплескати свої емоції в чудернацькі витвори з квітів.

А Ден... Не повернувся до сімейного бізнесу. Виявилось, що він справжній комп'ютерний геній. Сидить вдома і розробляє програми на замовлення. Пан Тарас злився спочатку, думав, що син повернеться. Але потім зрозумів, що очі дитини, сповнені щастя від власних досягнень - найкраща винагорода для батьків. Ну і звісно переконався, що сім'ю Ден забезпечить всім необхідним.

Ден

Через тиждень похмілля, я зрозумів, що повний бовдур - просра… прогавив таку дівчину і повів себе як останній козел. Жалюгідний, смішний телепень, керував готелем, роздавав наліво-направо поради, розказував як жити, а сам здався, зняв із себе відповідальність, переклав проблеми на тендітні дівочі плечі. Це вчинок недостойний справжнього чоловіка! Тому привів себе доладу, купив оберемок метрових червоних троянд, каблучку і вирушив на пошуки своєї інтуїції. Хоча здається, все-таки совісті. Переговорив із паном Богданом, вислухав такого, що вуха розпухли, але від затії не відмовився. Чоловік похвалив і сказав, що допоможе, але попередив - скандал буде знатний.

Бісова ковінька, ніколи так не хвилювався.

- Доброго дня, мені потрібна Соль, - якомога впевненіше повідомив, думаю,  мамі.

Ось і вітчим виглянув з-за дверей, посміхнувся, але провів пальцем по горлу. Зрозумів, мені кірдик.

- А ви хто?

- Я Ден.

- Ага, то ось ти який, - оцінюючий погляд побіг по мені зверху вниз. - І що тобі потрібно?

- Якщо ви пані Тетяна, то благословіння, - і посміхнувся, простягнувши один з букетів для жінки.

-Благословіння кажеш, зараз організуємо, - мама взяла букет зручніше і, не повірите, почала гамселити мене.