Розділ 13

-І що будемо робити? Розійдемось? Як мені тепер цю ситуацію пояснити Артемові? - Думала я розмішуючи цукор в каві за столиком в ресторані.

Ага, крута тепер стала, снідаю не дома. Насправді, ми сиділи там, де ще вчора гуділа Денова вечірка. Сьогодні тут були лише ми і ще одна парочка. І так, я сиділа у вечірній сукні. Ну хто ж знав, що прийдеться ночувати. 

Дивно так. Ще вчора я, як і Ден, мала план на вечір та на найближчий тиждень. Тепер же в голові каша. Ден не відштовхнув мене, не відпустив. В коханні не зізнався, ні. Але хоче бути поруч. І що тепер з цим робити? Вірніше я як раз не бачу ніякої проблеми. Лиш чоловік дратується, що лишився всього, а тут дівчина з'явилась, яку треба забезпечувати. Ну так, неофіційна поки що. І так, Ден розповів історію зі своїм татом. Що ж, вчинок пана Тараса розумію, я б теж, мабуть, так вчинила, тільки Дену поки це не потрібно знати. Та хто ж знав, що син виявиться таким впертим.

-Ні звісно. Але треба зачекати. Зараз мені треба знайти житло і стати на ноги. Збереження то є, але ж вони не вічні. Думає це не займе багато часу. А Артема відправ до біса. Він перший почав. Хочеш я з ним поспілкуюся?

—Ні, не варто, щось придумаю, — трохи помовчала, а тоді наважилась на ще одне запитання. — То ми окремо, а потім колись, якщо згадаєш за мене, то будем разом?

З роздумів чоловіка виходить так. Я не розумію що маю чекати. Люди живуть окремо і зустрічаються, це нормально в сучасному світі. Для чого ж такі кардинальні вчинки? Це дружину до себе привозять, а не дівчину.

-Соль… - Здається хтось в черговий раз хоче макарони накрутити мені на вуха.

-Значить так, зараз ти відвозиш мене додому, а сам їдеш і збираєш речі. В обід чекаю в себе, квартиру надіюсь пам’ятаєш. Якщо о першій годині дня тебе не буде, можеш забути мене назавжди. Скільки можна вигадувати собі проблеми! За гроші теж не переживай, маю варіанти: платиш за оренду сам чи навпіл, купуєш продукти, виступаєш спонсором моїх забаганок… Обирай.

-Мала, ну це безглуздя. Я ж чоловік. Як можу жити у тебе? Має бути навпаки.

-Так, я твоя інтуїція і я так хочу. Це було останнє попередження. Ходімо.

-Слухаюсь і повинуюсь моя королево.

Ден поклонився мені, тоді розсміявся і отримав по своїй блондинистій голові.

-Хм, не розумію, що не так? - Занепокоївся чоловік, коли ми вже під’їжджали до мого дому.

-Щось трапилось?

-З автівкою щось. Треба загнати на станцію. Вчора ніби все гаразд було.

-То може залишишся? Тут поруч теж є майстерні.

-Маленька моя, ну чого ти? Все добре. Це всього лиш авто. І бачиш, я не викидаю, а ремонтую, як ти і вчила. - Зупинився Ден і потягнувся за поцілунком.

-Дурник ти. Як можна одночасно і любити і ненавидіти, не розумію…

-Ти мене любиш? - Здивовані брови полетіли догори.

-Я… це… зелений, поїхали, - почервоніла і замислилась.

Люблю… Не впевнена, що можна казати це слово після однієї ночі проведеної разом. Хоча, ми ціле літо були поруч. Ніби якась невідома сила постійно змушувала нас не втрачати зв’язок, адже стільки було можливостей забути один одного. Почуття до Дена однозначно є, проте чи любов це, покаже час.

Автівка зірвалася з місця з голосним ревінням мотору, дитина, їй Богу. Не втримався, щоб не похизуватися. І що ти йому скажеш?

Нарешті вдома. Скинула сукню, обережно повісила і пішла в душ. Яке ж це блаженство відчувати як вода змиває втому. Я просто стояла під струменем гарячих крапель і ні про що не думала. Як я втомилася. Коли вже закінчиться це божевілля? Коли  зможу повертатися додому знаючи, що мене чекає кохана людина? Коли в моїй душі оселиться спокій? Здається, що ніколи. Ще стільки вирішити справ: Артем, мама, новоспечений татусь. Всім щось розповісти і головне не заплутатися в історіях.

З такими важкими думками я пішла прибирати. Все ж надіюсь, що Ден зробить правильний вибір. Чи це не він викликає таке занепокоєння? Ні, точно Ден. От тільки не розумію, чому так важко на серці. Щось трапилось? Та ну, все чудово. Просто переживаю чи приїде. Щоб переключити себе на позитив, ввімкнула улюблену музику і почала думати, де розмістити чоловічі речі. Це вам не його королівський палац, тут так, “каморка, что за актовым залом…”.

Рівно о першій годині я сиділа в кімнаті, як на голках, і чекала дзвінок у двері. Розумію, що нереально приїхати ось так вчасно, треба дати людині хоч пів години. Але занепокоєння зростало. Та що ж це таке? Походила, перевірила чи все охайно, спробувала борщ на сіль. Зустріну, нагодую, як належить справжній господині.

Година і сорок хвилин. Ні, це вже занадто. Набираю. Телефон годує мене лиш гудками. Он він як. Злякався? Соромно? Не знає, що сказати у своє виправдання? Ну то я маю декілька слів. Всеодно візьме слухавку, буду дзвонити доки не втомлюся. От тобі й надіялася, дурепа. Та за третім разом нарешті почула голос… жіночий:

-Ало, слухаю.

Ем, це хто? Не туди потрапила? Ні, номер Дена. Як це? Чи може… Ну от тобі і виправдання. Стримую злість, ковтаю сльози:

-Доброго дня. Мені потрібен Ден.

-Він не може зараз підійти. Зайнятий дещо.