Розділ 7

-Добро ранку, мам. Злата ще спить? Соня маленька.

-Привіт доню. Субота ж. Хоча думаю, що мультфільми вже потай дивиться.

Сьогодні на сніданок мамині млинці. Тоненькі, рум’яні, щойно з пательні… Ммм, обожнюю. Заварила собі чаю і примостилася на улюблене місце за столом - біля панорамного вікна.

Як чудово, що в маминому житті з’явився дядько Богдан. Завжди спокійний, усміхнений, він, ніби скеля, яка змушує всі проблеми та негаразди оминати цей дім стороною. Після стількох років важкої праці, розриваючись між маленькою дитиною і роботою, мама заслуговує на щастя. Тепер вони живуть в новобудові, мають трикімнатну квартиру. Злата отримує бажані подарунки на свята і може досхочу дивитися мультфільми. А мама навіть ходить до театру і в кіно, як колись мріяла. 

Не рівня тому, що було в мене. Зйомні квартири, старенький телевізор, одна кімната на двох, цукерки лише на свята. А листи Діду Морозу я перестала писати в дев’ять, коли підслухала, як мама плакала на кухні, розповідаючи сусідці, що не знає як купити мені ті всі подарунки. Мабуть, вже тоді я вирішила, що найцінніші дарунки - це сміх мами і її обійми. Листа того року я порвала, сказала, що то дурниці для маленьких. І пообіцяла собі обов’язково, коли стану дорослою, накупую їй все, що вона так хотіла, та не могла дозволити, віддаючи останню копійку для мене. Інколи мені це вдається, хоч мама і свариться, що витрачаю гроші не на себе. Ні, ви не подумайте, ми не були злиднями і голодранцями. Я мала іграшки, необхідний одяг (інколи із секонд-хенду, але охайний), ходила на дні народження до однокласників. Та, думаю, той, хто хоч раз потрапляв у таке становище, зрозуміє мене.

А ще я не тримаю зла на долю. Не стала за будь-яку ціну лізти, як то кажуть "из грязи в князи", не заздрю багатіям, не обливаю їх брудом. Так, звісно хочеться чогось кращого, більшого. Але я сама прагну цього досягнути, бо лиш так знатиму ціну і результат буде солодшим, ніж просто отримати все готове. Я маю дещо складний життєвий досвід і при цьому не втратила душі та впевненості в завтрашньому дні, а це чогось та варте.

-Привіт, красуне. Ну що, як побачення? - Підморгнув мені і поцілував вітчим Богдан.

Він, звісно, не замінив мені батька. Вони з мамою розписалися, коли мені було 15. Пам’ятаю, як переживала, що мене вивезуть до інтернату чи припинять любити. Ну як же, стільки років ділити світ лиш на двох, вся любов мені, а тут чужий чоловік. А ще страшні історії однокласників чи дітей, з якими гуляла на вулиці. Та дядько Богдан мужньо переніс мої недовіру, образи, злість. Довів, що любить мене, як рідну і ніколи не стане між мною і мамою.

-Чесно кажучи, не знаю. Я очікувала більшого. - Призналась я за що отримала два здивованих погляди.

-Він що, повів тебе в сусідню забігайлівку? Букет он, ніби красивий подарував, дорогий.

-Та ні, були в ресторані. Дуже затишне і красиве місце, їжа смачна. Я спробувала нову страву з м’яса та там така назва, що не згадаю. Артем мене аж до квартири довів.

-То що ж не так, Соль? - А це вже мама занепокоїлася.

-Не розумію. Я так давно чекала цього моменту, стільки уявляла, а виявилося не так все. Хоча вечір був приємним.

-Нічого, ти просто перегоріла. Так буває. А ще могла бути дуже зацикленою саме на своїх фантазіях, а коли реальність видалася не такою, відчуваєш розчарування. - Вітчим завжди вмів вдало пояснити речі, які здавалось би не підлягають логіці.

-Мабуть, так воно і є. Цікаво, як йому?

-Доню, такий хороший хлопець. Дай йому шанс. А про це ми зараз дізнаємось - наберу тітку Олю.

-Жінки… - Посміхнувся вітчим і пішов кликати Злату.

-Мам, зачекай. У мене тут проблема виникла, не знаю що робити.

-Що сталося?

-Нічого страшного. Просто мою квартиру сусіди затопили.

-Який жах, вчора? Треба забрати речі? Відшкодовувати хто буде? Власниця вже знає?

Мама є мама. Я їй слово, вона мені десять.

-Оу, зупинись, дай розкажу. Не вчора, трохи раніше. Сусіди все відшкодували і навіть шпалери привезли. От тільки я зі своєю ногою..., та й взагалі як сама поклею. Потрібні робочі руки.

-Та це дрібниці. Необхідні інструменти є? Зараз снідаємо, Злату відправимо до подруги і поїдемо допоможемо.

Ну мама в мене слів на вітер не кидає. Тому через дві години ми були в моїй квартирі. Добре, що вона невелика, за день справимося. 

Я розвела клей, вітчим зробив заміри, далі була порізка. Та перед самою поклейкою, мама, раптом, згадала, що не зробила зранку:

-Ой, тітці Олі не подзвонила. Соль, п’ять хвилин. Цікаво ж. В мене від неї вчора вуха пухли, так раділа, що ви разом. Все тринділа, що нарешті Артем за розум взявся, рушники готова вишивати.

-Ну пропозиції мені ще не робили, так що…

-Давай телефонуй і кажи хай Артем приходить допомагати. Ато по ресторанах будь-який дурень може бігати, а нам треба роботящий.

-Ей, ми ще не разом, - надулася  я, та хто мене слухав.

Ну от “без меня меня женили”. Та цікаво, прийде чи ні? Вчора, до речі, обіцяв. Так що ми зробили невелику перерву, доки мама теревеняла з подругою.