21

-Який жах!

У суботу Данило вирішив перевезти з підірваної квартири дещо зі вцілілого та необхідного. Того, що він вважав потрібним зараз, вціліло не так і багато, повинно було влізти до однієї картонної коробки; він би забрав ці речі раніше, якби було куди. Усе інше доведеться перевозити згодом, а квартиру, скоріше за усе, продавати, як є, і хай покупець робить ремонт на свій смак. І вікна вставляє. Сусід, - той самий, що після вибуху був понятим, та допоміг із плівкою для вікон, - якого вони зустріли на сходовій клітині, сказав, що, якщо в Данила ще є, де жити, так, мабуть, буде краще. Та що в нього є родичка, яка хотіла б придбати квартиру у цьому будинку, тож, якщо Данило таки вирішить продавати, - хай зателефонує.

Мей захотіла поїхати з ним. Щоб подивитися, сказала вона, чого вдалося уникнути. Данило підозрював, що їй було цікаво подивитися й на те, як же він жив досі. Вона навіть допомогла із пакуванням. І тепер вони виїжджали з тихої ірпінської вулички на електричному «Ніссані», а коробка із речами стояла позаду, на місці складеного заднього сидіння.

-Привіт від Крісті! – посміхнувся Данило.

-Ти так спокійно кажеш про це, але ж ти міг загинути!

-Насправді, цього не сталося випадково. Якби не поїхав тоді на допомогу… Але, по-перше, якщо зараз кричати, нічого не зміниться, а по-друге, небезпека вже минула.

-Ти певен у цьому?

-Я ж тобі казав… Я змусив її залишити у спокої і тебе, й мене. І пояснив, що, якщо я помру, вона лише втратить, а не виграє. Вона розуміє свою вигоду, все ж ділова жінка.

Ще ввечері він розповів Мей стислу версію подій. Але не сказав, що це сама Христина причетна до загибелі Сема Селмора та Мері Хіллмонт. Він не стверджував цього прямо, але з його розповіді можна було зробити висновок, що вона лише скористалася ситуацією.

Мей, вважав Данило, - дівчинка дуже розумна, але, якщо не здогадалася, значить, мозок просто не хотів до кінця збагнути та прийняти, з ким вона була усі ці роки. Саме не хотів, а не не міг. А якщо не хотів, то й не треба. Так для людини краще. До того ж, оборудка із чобітками, на яку пішла тоді Мей, все ж була протизаконною, якщо вона вважала, що туди встановлено «жучків» для промислового шпигунства. Це, звичайно, не вбивство, але до в’язниці потрапити у цивілізованих країнах можливо, тому не можна сказати, що Крісті тоді погрожувала зовсім безпідставно. До того ж, Мей боялася не тільки закону. Вона боялася ще й батька. Якби він дізнався…

-Але Крісті – дуже жорстока! – сказала Мей. Данило посміхнувся:

-Я помітив.

-Але ти не розумієш, наскільки. Тоді, сім років тому, коли вона прийшла до мене. Розповіла, про що дізналася, і що мене може чекати. Я спитала, чого ж вона від мене хоче, якщо прийшла. А вона відповіла: «Роздягайся!». Я навіть не зрозуміла, я ніколи навіть не думала про таке… А потім вона сказала, що, якщо я не хочу у в’язницю, і хочу далі бути у сімейному бізнесі та їздити на добрій машині, то це наше майбутнє. Але я не гадала, що буде так погано… Особливо в останні роки. З кайданками, із тренажером…

-Тренажером?

-Велосипедним. Ти його бачив? А на сідло звернув увагу? Це щоб не можна було злізти, коли ноги на педалях. А руки за спиною. Вона змушувала мене сідати та крутити педалі… А до сідла підведений струм. І я ніколи не знала, коли скінчаться сили крутити, - увімкнений розряд чи ні. А якщо спітніти … то від нього здригається усе тіло. І це … перед сном.

Тепер зрозуміло, чому Мей в офісі виглядала змарнілою, коли прилітала Крісті, подумав Данило. І похитав головою:

-А я ще думав, коли побачив цей спортивний зал, хто ж у ньому займався, невже ти? Уявляв, як це повинно виглядати…

-Можна займатися, усе інше там – звичайне. – Мей знизала плечима. – Ми зараз повертаємося?

-Пропоную заїхати куди-небудь поїсти … як коли їздили до Луцька.

-Добра ідея!

Через годину вони сиділи у маленькому ресторанчику на Оболоні. Мей знову дивувалася, що тут не менш смачно, ніж у деяких дорогих ресторанах, до яких вона звикла.

-От так… А я не здивований. Бо те, як люди роблять свою справу, не завжди залежить від того, для кого вони її роблять… До того ж, можеш подивитися на звичайних наших людей, у їхньому, так би мовити, природному середовищі. Це, звичайно, не робітники, не пенсіонери, не студенти… Ну, скажімо, здебільшого приблизно такі ж люди, як звичайні працівники нашого офісу у «Зернократі». – Але столик Данило обрав у кутку, щоб уся ця метушня була хоча б з одного боку. І щоб меншим був рівень «чорного шуму».

-Я взагалі не пам’ятаю, коли отак … просто сиділа, чи просто гуляла… Щоб це був не діловий обід чи щось таке, не поїздки у справах… Зовсім працеголіком стала. – Мей сумно посміхнулася. – Добре хоч, не алкоголіком.

-В тебе таке навантаження? – поцікавився Данило.

-Навантаження є… Дійсно, справ багато, й літати доводиться часто. Це я тут затримувалася, щоб налагодити роботу… Взагалі, у вашій країні вести бізнес – якесь божевілля. Але не у тому справа. – Вона зробила паузу. – В мене й настрою та бажання не було. Та й Крісті не давала, коли я не на роботі, а вона поруч… Вона … контролювала мене. Навіть оце... - Мей зробила жест, показавши на своє волосся. – Зачіска. Її … вимога. До того в мене було завжди довге волосся. Треба буде тепер теж відпустити.