19

-А-а, так, - сказала Христина. А потім знову посміхнулася. – А може, у порядку взаємності, розповіси, як же ти додумався до усього цього?

-Усе дуже просто. Мені відразу було зрозуміло, що це якось пов’язано із тим, чим я займаюся у «Зернократі». Бо я просто не займаюся більше нічим, що могло б бути причиною… От тільки щодо Шиліна не відразу розібрався. Гадав, то, дійсно, була чергова атака на батька. А потім я вліз у цю справу у Британії. До речі, міс Чоу мене послала туди із зовсім іншим завданням. Яке, дійсно, має відношення тільки до справ «Зернократа». Але там … двоє людей, незалежно один від одного, зробили деякі обмовки. Я зацікавився, а коли мені щось цікаво, - завжди намагаюся розібратися. От і поїхав до Майка Феллона. Після цього … в мене склалася схема, що у вас там в Англії відбулося дев’ять, потім вісім, потім сім років тому. Я це знав – або вважав, що знаю. Але не знав, що із цим знанням робити. Чи треба його взагалі використовувати, і якщо так – то як саме. Ти, може, здивуєшся, але мене влаштовує те, чим я займаюся у «Зернократі», а це маленьке розслідування у Британії провів просто з цікавості. Гадаю, міс Чоу навіть не знає, що мені про усе це відомо, - якщо тільки ти не розповіла. Я хотів лише одного… Може, ти колись читала оповідання про тварин Сетон-Томпсона? Я зачитувався у дитинстві. Так от, там був один персонаж, величезний ведмідь-грізлі. Який у житті хотів лише одного: щоб його залишили у спокої… Так і я. – Щоб повертатися після роботи додому, й мене ніхто там не чіпав, подумав Данило. Щоб відпочити від усіх… - Може, я б у ваші справи й не втручався. Але ж є елементарна справедливість. Коли мою сім’ю атакує активіст – я відповідаю та захищаю. Коли мене хочуть вижити з фірми – я з принципу зроблю усе, щоб там залишитися. Навіть, якщо не помру з голоду, втративши цю роботу. А якщо мене намагаються вбити, та залишають без житла, - я повинен, принаймні, дізнатися, хто це робить.

-І як ти дізнався?

-Ну, по-перше, той виконавець, якого ти знайшла, не тільки мене не вбив, але ще й виявився таким йолопом, що я відразу дізнався, де він служить. А знаючи це, та яку зброю він використав, - я його відразу вирахував. «Розколоти» було тільки справою часу. Але я знав, що замовник десь в офісі. Та вирішив використати козир…

-Який?

-Те, що замовник, ким би він не був, вважав мене убитим. Бо так доповів виконавець. Він виконав усі вказівки, і вважав свої дії успішними. В Інтернеті інформації про вибух квартири в Ірпені, при якому господар не постраждав, також не було, я перевірив. І з’явився в офісі, як нічого й не сталося. Та дивився на реакцію. Насправді, я вважав найбільш вірогідними два варіанти. Тебе чи Мей. Хоча могли бути й інші варіанти… Ви обидві могли бути зацікавлені… Щоправда, тебе я вважав більш вірогідним замовником, бо ти могла спілкуватися із виконавцем чи посередником, а Мей не знає мови… Портос описав замовницю, як жінку, що розмовляє так, як говорять у Західній Україні. Але він – російськомовний, він не відрізнить те, як розмовляють у Львові чи Тернополі, від вимови американських українців… Звичайно, він міг розмовляти із посередником. Але ця думка вела саме до тебе. Надто вже по-дилетанському все було зроблено, а якщо й організовано так само?  Проте я обійшов усіх, хто навіть теоретично міг зробити це. Та й не тільки їх, щоб усе виглядало природно. Ти була єдиною, в кого трохи розширилися очі, коли побачила мене. Я ще нічого не сказав, ти лише побачила, що я живий та здоровий, і виглядаю, як завжди. Добре приховала своє … здивування та розчарування. Але я помітив. Тепер я вже знав, хто… Залишалося тільки здобути остаточні докази. Добудувати для себе усю схему того, що відбулося й відбувається. Та зустрітися з тобою тут.

-Навіщо? – спитала Христина. – Чого ти хочеш?

-О, розпочалася ділова розмова? – На обличчі Данила з’явилася жорстка посмішка. Насправді, тільки він знав, чого вартувало йому вести цю розмову – у такому ключі, у такому тоні. Він пригадав слова з пісні однієї російської групи: «Нервы гитарной струною натянуты»[1]. Там, правда, ішлося, здається, про спецпризначенців… Але зараз ці слова можна було застосувати до нього. Тим більше, що він, можна сказати, проводив власну спецоперацію. Задача була – не показати цього співрозмовниці. Втім, для людини, яка звикла роками приховувати, яке напруження викликає спілкування з іншими, - майже усіма, - це було вже звичним акторством. Вона нічого не помітить. Їй буде здаватися, що цю розмову Данило веде невимушено та не з більшим напруженням, ніж вимагає сама ситуація. А розмова вийшла спокійною, такою, що не призведе до бійки чи перестрілки.

-Звичайно! – Крісті теж посміхнулася. – Якби ти її не бажав, тебе тут би не було. Твоя мета й не у тому, щоб мене посадити, чи не так? Тоді б тебе тут також не було.

-Так, саме так. Я не хочу бути ворогом для усього фінансового співтовариства, та й для сім’ї Чоу теж. А вони усі мене ненавидітимуть, якщо спалахне скандал. До того ж, Мей теж ризикуватиме опинитися у в’язниці, хоча й не довічно, як ти. А воно мені треба..? Але й тобі так легко теж не відбутися.

-То чого ж ти, все-таки, хочеш?

Данило зробив кілька кроків та став навпроти неї.

-По-перше, щоб ти зрозуміла: вбивати мене немає сенсу. Більше того, якщо я помру – відповідні заяви із доказами будуть автоматично передані у поліцію українську та британську, та й у ваше ФБР теж.